ПІД МУРАМИ ЛУЦЬКОЇ ТЮРМИ
(спогади колишнього в'язня)
Там, де був кляштор Святої Бригіти
Споруда на високому лівому березі Стиру має свою особливу історію, яка сягає початку XVII століття під назвою кляштор Св. Бригіти. З півдня, по той бік ріки, простягнулися зелені луки - аж до Рованської церкви. Поруч — костел Св. Петра і Павла з дзвіницею, напроти — замок Любарта.
Тут, на терені Окольного замку, знаходилось старовинне дворище, задокументоване інвентарем 1618 року. Литовський канцлер Альберт Радзивілл дарує двір разом зі спорудою-кам'яницею черницям Ордена Христа Спасителя.
Засновницею і патронесою цього Ордену була Свята Бригіта із Швеції, яка походила з королівської династії і прославилася своїми пророцтвами та духовними писаннями. Покровителька заслужила пошану слов'янських народів, в тому числі і луцьких монахинь, які ревно молилися в ізольованих від усього зовнішнього світу вологих келіях з двометрової товщини стінами, покритими цвіллю.
З тих пір, мов на хвилях тихоплинного Стиру, спливло багато часу. А ще більше — молитов черниць кляштору, який зазнав руйнацій внаслідок кількох пожеж. Уже вкотре пожежна стихія 17 травня 1845 року нищить Старе місто: горять урядові установи, храми, міщанські житла. Провину за важкі втрати перекладають на монахинь-бригіток, які не впустили пожежників у кляштор, на якому зайнявся ґонтовий дах і через вітер пожежа охопила все місто.
Це посилило боротьбу проти польської імперської політики: декретом Сенату конфісковуються багаті фонди на відшкодування збитків, а невдовзі ліквідовується і сам кляштор Св.Бригіти. Будинок після руйнації та ремонту змінює зовнішній архітектурний вигляд, зникають шпилі і добудови до нього, що засвідчували його архаїчність. Споруда головного корпусу використовується для поліцейської управи і поштової контори з квартирами для службовців.
З плином часу, коли Польща опинилася в лабетах двоголового московського орла, починаючи з 1890 року, споруда зазнає ще ряд суттєвих змін: знищується фасадний декоративний вид та зводиться (завдяки цегельні у передмісті, третій поверх, в понурих темних лабіринтах його віковічних склепінь постає окружна тюрма. В ній протягом десятиліть томилися в'язні багатьох поколінь.
Після закінчення Першої світової і громадянської воєн, зокрема в 1920 році, Луцька в'язниця переходить у спадок польській владі, яка так само, як і московські правителі, вміла катувати й мордувати в'язнів, котрі боролися за незалежну Українську Державу. Всі вони були волинянами, яких після вироків етапами відправляли в найжорстокіші в'язниці корінної Польщі — Свєнти Кшиж, Равіч та інші. Український народ впродовж своєї історії належав до жертв більших або менших геноцидів, і мури колишнього кляштору, а згодом Луцької тюрми, постійно нагадують про заподіяні нам кривди, які ми не маємо права замовчувати, а тим більше забувати.
Тут не можна оминути такого важливого історичного факту, як помилування всіх без винятку в'язнів, коли 1 вересня 1939 року гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Польський уряд дав вказівку звільнити всіх в'язнів на всій території Речі Посполитої — як кримінальних, так і політичних, навіть тих, хто отримав кару на довічне позбавлення волі.
Як відомо, по двотижневому опорі польської армії модернізованій німецькій силі Польська держава перестала існувати. Західноукраїнські землі того ж зловісного вересня 1939 року захопили московсько-більшовицькі окупанти, які з перших днів почали репресії, арешти, розстріли, заповнення тюрем найкращими людьми, на яких вказували місцеві сексоти-комуністи. Про цю жахливу сторінку нашої історії і йтиметься у цих спогадах.
Про Луцьку тюрму за царської Росії не можу нічого написати, бо не доводилося нічого хронікального ні читати, ні чути з цього приводу. Про польські ж часи є що згадати. В Луцькій тюрмі, де велося попереднє слідство, в'язні терпіли катування польської дефензиви.
Потому їх відправляли в іншу в'язницю. І все це мені довелося пережити самому.
Польська в'язниця
Як зараз бачу весну 1939 року. 23 березня. Ранок. Ще і до схід сонця на порозі хати з'явилися два поліціянти ордером на мій арешт і на здійснення «шмону». Довго шукали, перевертали речі в усіх закутках, але нічого підозрілого не знайшли.
Дивувало їх лише те, що було багато книг, які коштують чимало грошей, а ми мовляв, дарма нарікаємо, що в Польщі погано жилося. До речі, це була частина бібліотеки. Більшість видань національного змісту, в тому числі нелегальна література, яка цікавила поліцію, вже була заздалегідь захована від їхніх очей.
Тут доречно зауважити про закони польської поліції під час ревізії арештованого. У тій самій хаті, але на кухні, мешкала моя мама з вітчимом Миколою Горобчуком та своїми дітьми. Коли поліцаї закінчили ревізію в моїй кімнаті, то одразу спитали, чи мені належить кухня. Я відповів, що там живе інша сім'я.
Отже, поліцаї там вже не мали права робити ревізію. Таким був закон. Якби це робили енкаведисти, то вони перетрусили б усіх родичів до десятого коліна.
Так-от, коли поліцаї закінчили обшук, вони звернулися до мене: «Прощайся з матір'ю і дружиною». Я їм відповів з підкресленим оптимізмом: «Ніякого прощання не буде. Прощаються тільки з мертвими. А я іду і повернусь. Бо я ні в чому не винен. » Поліцаї з цього здивувалися.
Коли привели мене на постерунок в Торчин, то доповіли комендантові, що я не хотів прощатися з родиною. Комендант прискіпливо глянув на мене і якось іронічно сказав: «У Луцьку розберуться і все буде ясно».
Поліцай рейсовим автобусом завіз мене до Луцька і повів до слідчих, що знаходилися на третьому поверсі. Мене зустріли відомі садисти — слідчі Заремба і Матусевич. Після коротких анкетних формальностей майже відразу привели на очну ставку з побитим до крові Тарасом Красьохою, мешканцем села Храськ Чорторийської гміни Луцького повіту.
— Ти знаєш його? — питає Матусевич Красьоху, показуючи на мене. (Допит, звісно, вівся на польській мові).
— Знаю, — відповів той.
— А ти знаєш Красьоху? — питає слідчий мене. Я відповідаю ствердно.
Після цього допитаного випихають за двері, а до мене підскакує здоровенний поліцай і правицею щомаху б'є під вухо — аж в очах зазорілося. Ледве втримуюся на ногах. Від другого удару втрачаю свідомість, полилася кров з носа й рота, падаю на підлогу.
Тільки після обливань холодною водою приходжу до тями.
Починається слідство. Матусевич цікавиться, коли я втягнув Тараса Красьоху в ОУН. Перехресні запитання ставить Заремба: як то так, що ми один одного знаємо? Я цілком спокійно розповідаю як усе було насправді. На початку тридцятих років Тарас працював кілька жнив підряд у мого дядька Панаса Наюка.
Тоді, зазвичай, господарі, які мали по одному і більше гектарів поля, наймали на місяць одного — двох поліщуків, аби швидше, без найменших втрат зібрати врожай. А це було по сусідству. Тарас в неділю чи в свята приходив почитати газети «Народна справа», «Громадський голос», які я передплачував. Він дуже захоплювався історичними творами Андрія Чайковського, «Кобзарем» Тараса Шевченка. Про ОУН жодного разу ніякого натяку не було.
Хоч ідеї цієї організації були відомі, але з конспіративних причин я не мав права про це навіть заїкнутися перед будь-ким. Коли Тарас закінчував працю в дядька і повертався додому, ми листувалися. У листах я його остерігав від комуністичної зарази, яка в той час дуже ширилася на Поліссі. Просив виховувати молодь в патріотичному дусі, любити Україну так, як великий Тарас Шевченко. Молодь, де жив Красьоха і читав їй мої листи, вже знала моє ім'я.
Це й стало причиною мого арешту.
З моєї ініціативи й сприяння Тарасові вдалося влаштуватися учнем модельного взуття в майстерні Чорнія у Львові. Оскільки до цього хлопець уже був ознайомлений з тим ремеслом, то його щастю не було меж, а разом з тим, і вдячності та довір'ю до мене. Але хтось із односельчан позаздрив Тарасові і написав листа майстрові Чорнію, що той комуніст, і Чорній викреслив його зі списків своїх учнів.
Коли я про це дізнався з листа від Тараса, то написав до майстра у Львів з докором, як він так може повірити наклепникам, і юнак знову був поновлений в учнях.
Після двох років навчання у Львові і знайомства з прогресивними студентами Тарас вступає в ОУН, а повернувшись в рідне село, він очолює первинний осередок цієї організації. Коли в 1939 році почалися масові арешти, Красьоху заарештовують разом з його друзями. Серед них один — на прізвище Сац — зломлюється на допитах і на запитання Заремби «З ким Красьоха мав зв'язки? Хто його втягнув в ОУН?», — показав на мене: «Напевно, Микола Куделя». Адже з листів, про які розповідав Тарас, усі знали моє прізвище.
Ось і вся причина мого арешту. Все, що я розповів слідчому, дослівно підтвердив і Тарас.
Більше Матусевич навіть не згадував нічого про цей випадок, і кримінальне обвинувачення, на підставі якого мене заарештували, відпало. Натомість були доноси, що я активний націоналіст, тому вирішили методом катувань заставити мене зізнатися про мою приналежність до ОУН.
Слідчий веде мене у спеціальну кімнату, наказує поліцаєві закувати мої ноги в кайдани. Поліцай дає інструктаж «стійок»: стояти рівно з обернутими до стіни очима, не опираючись, з опущеними донизу руками. Того, хто порушував ці вимоги, поліціянт бив по голові.
Закінчувалося чотиригодинне чергування так: той, хто приходив, розписувався, що приймає в'язня. Перший знімав свої кайдани, другий заковував у свої. Таке чергування продовжувалося і дні, і ночі — без їжі, без води, без сну.
Навіть найсильніший організм довго не витримував. Першу «стійку» я витримав три дні і дві ночі. Потому впав як колода на підлогу, втративши свідомість.
Поліцай обливає мене водою, приводить до тями, приносить окраєць хліба і цілого оселедця. Молодий, зголоднілий організм впорався з тим солоним оселедцем, незогледівшись коли, з кістками й головою. Мучить спрага, здається, відро води випив би, але черговий не дає.
На благання дати пити, поліцай підносить графин з водою, хлюпає попід самими вустами і каже: «Зізнайся, то буде вода, буде пиво, буде ковбаса». Нещасні ті, які думають, що за ковбасу кожен чоловік може продати свою душу. Багато тут стояло таких, як я, біля стінки, очима до неї, із закутими в кайдани ногами.
А були й такі, які не витримували навіть однієї «стійки». Але були, є й будуть такі, міць духу яких твердіша знемагаючого тіла. Катовані найбільше рятувались від спраги тим, що просилися до клозету, і я ніби з удаваних потреб використовував цю можливість.
Смикав за ланцюжок, як лилась вода, яку я жадібно пив, хоч вона віддавала нечистотами. Про це й досі бридко згадувати. Поліцай зривався, випихав мене і бив досхочу.
Після першої «стійки» мені було дозволено 24 години відпочити — лежати з закованими ногами в цій же кімнаті. Біля мене стояв молодий юнак — студент Роман Мандрика з Радехова. Якось так сталося, що наш охоронець вийшов з графіном за свіжою водою для себе. Тоді Роман шепнув до мене, питаючи, чи маю я з ким конфронтацію (себто, очну ставку), чи хто сипле мене? «Ні, не маю», — стиха йому відповідаю.
Роман робить великі очі від здивування і просто благаючим тоном каже: «Держіться, друже! Їй-Богу, підете додому, згадаєте моє слово. Тримайтеся. Ви переможете. »
В такі тяжкі хвилини одержати моральну підтримку було неоціненною розрадою. Юнак був єдиним, хто допоміг мені витримати до кінця свої муки. І диво дивнеє сталося зі мною, до мене ніби сил прибуло, і я, лежачи на підлозі, подумав: от що значить підбадьоруюче слово! Словом можна вбити людину і можна воскресити її душу, бо воно таїть у собі якийсь магнетизм, невидимий заряд, енергію. Від рідного слова віє теплом такої ж рідної землі, яке зігріває, береже тебе.
Доки народ зберігає свою рідну мову, доти він зберігає свою землю. Чужа мова — чужа енергетика, яка руйнує рідну землю, і я відчуваю це, усіма видимими і невидимими силами свого єства.
Й тоді, лежачи на підлозі, в казематі, я відчував теплінь щирого слова юнака, яке вселило в мене віру і витримку.
Я міркував далі: «Що ж то за муки — стояти спокійно, адже наших предків козаків пекли гарячим залізом, били канчуками, але вони не здавалися. Напевне, і я таку кару витерплю довго і не зломлюся».
Друга моя «стійка» видалася набагато легшою, на душі було якесь духовне піднесення. Стою, шепочу поезії Кобзаря, одну, другу — без ліку. Поліцай, помітивши це, зауважує: «Що, молишся? Проси.
Проси, нехай тобі Бог допоможе зізнатися і повернутися додому». А я, не звертаючи уваги на нього, вів розмову з Шевченком, пригадував його «Сон», «Кавказ», «Посланіє». Кажуть, що нема чудес на світі.
Втім, чудо сталося в цій другій «стійці». Два дні і дві ночі нерухомого стояння і шептання поем з «Кобзаря» здалися мені як довгий сон. Думаю, ще достою до вечора і моя присвята Шевченкові буде виконана.
В ту ж мить підходить поліцай і починає знімати з моїх ніг кайдани. А я сторонюся і кажу йому: «Не треба! Я мушу достояти до вечора, тоді моя «стійка» закінчиться». «Вар'ят, — кидає мені охоронець з вилупленими очима, — до вечора ти помреш, а зараз треба дати тобі відпочинок.
Так наказав слідчий».
Правда, я дав згоду на відпочинок з думкою, що в третій «стійці» закінчу свою присвяту Кобзареві. У третій же «стійці» — не знаю скільки я простояв — стало темніти в очах, все закружляло довкола. Вже охоронця не помічаю, розплився, наче в тумані. І тут знову з'являється переді мною постать Тараса Шевченка у смушевій шапці, який подає мені руку.
Я не вірю сам собі, думаю, це ж не сон, це ж дійсність, я ж у повній свідомості, не може такого бути.
А Шевченко стоїть довго з протягнутою рукою і дивиться мені в очі. А у мене був наче стан невагомості. Я запам'ятав цю мить на все життя. Це було послання з небес, провидіння Всевишнього. Кажуть, кожен ходить під знаком своєї долі, є явища непояснимі просто, що є два начала в людині — фізичне й духовне, і що те невидиме, духовне, має вищу владу над нами.
Тої тяжкої хвилини я зрозумів, що мій знак долі — Шевченків дух. З того часу я не розлучався з ним, він оберігав мене ще не раз на трагічно-жорстоких перевалах життя. Мов закам'янілий, одержимо, я мужньо долав усі знущання й тортури.
Впродовж 22-х днів — з 23 березня по 13 квітня (з короткими перервами для відпочинку) — я витримував страшні експерименти, так що поліціянти самі дивувалися з мого сильного духу і волі.
Розкрию й одну таємницю. Не пригадую, яка за числом це була «стійка», але добре пам'ятаю, що спрага до того мучила, що, здавалося, за ковток води віддав би життя. В спомині постає ніч.
За столом поліцай читає газету, машинально виймає з портфеля бутерброд, запиває гербатою. На столі — графин з водою. Мовлю тихо, благально: «Вельможний пане, будь ласка, дайте хоч крапельку води напитися. Вам за це Бог заплатить». Той глянув уважно в мої очі.
Я теж не відводжу від нього свого погляду. Мовчання. Та, здається, душі наші розмовляють. По хвильці-другій він каже: «Дорогий чоловіче! Мені не шкода, щоб ти напився води, але моя присяга не дозволяє. Інакше стояти мені на твоєму місці. » Я ж у відповідь — такими зболеними словами до самого серця: «Бог справедливий, він не дозволить, щоб пан стояв на моїм місці».
Знову запанувала тиша. Бачу, мій охоронець подивився на годинник, підвівся з-за столу, взяв у руки графин, налив повну кружку води і поставив її на маленьку тарілочку. Відсунув від себе на край стола, ближче до мене. Кладе свою голову на простерті на столі руки і раптом починає хропіти. Вдає, що спить.
Тоді я обертаюсь скутими ногами на пальцях, підсовуюсь ближче до столу. Простягаю руку. Не дістаю. Підсовуюсь ще — і кружка з водою в моїй тремтячій руці. Жадібно випиваю і чомусь така наївна думка промайнула: як ставитиму кружку назад на тарілочку, вона може застукотіти, відтак розбудити поліціянта.
Тож ставлю її поряд з собою. Тільки хотів повернутися, щоб посунутися на своє місце, мій добродій підіймає голову: «Чому не поставив горнятко на місце?» Я швиденько простяг руку і поставив кружку в тарілочку.
Після того, що сталося, я наче на світ народився. Хотів подякувати, але не зміг видобути й слова, лише низенько вклонився, радіючи в душі, що світ не без добрих людей.
Аналогічним був і другий випадок. Глуха ніч. Знову — «стійка».
Здається, ось-ось впаду з ніг. Пробую однією рукою опертися в стіну, щоб втриматись. Це помічає вартовий, але нібито не звертає жодної уваги. Тоді я звертаюся до нього з проханням: «Шановний пане! Я не маю сили.
Прошу дозволити присісти на хвилинку. Пану та його родині Бог за те віддячить».
Поліціянт мовчки, із співчуттям подивився в мої очі. Наші погляди зустрілися. Він раптом сказав: «Добре, можеш сісти, можеш і лягти, тільки пам'ятай: найменший шурхіт в коридорі — миттю ставай на своє місце». Сам же схиляється на стіл і засинає.
Я, маючи волю, сідаю, тоді на один бік лягаю, потім — на другий, на спину. Втома зникає зі всього тіла. Думка одна: дякувати Господові і добрим людям, що посилають щастя в такому, здавалося б, безвихідному становищі.
Несподіваний відпочинок тої ніч дав сили і надію на подальшу витримку. Витримку до кінця, до перемоги!
Під кінець зміни чую кроки в коридорі. В ту ж мить схоплююся на ноги, стаю на своє місце. Гукаю до свого сплячого охоронця: «Альо! Альо!».
Він прокидається, глянув на годинник, похитав головою. До мене з вдячністю зронив: «Дуже добре».
Третій випадок. Поліцай старшого віку, як я зауважив, читає Євангеліє. Час від часу поглядає на мене.
Мій же вигляд був жалюгідним: три тижні неголений, невмитий, просякнутий потом. Поруч — гаряча батарея. А я в чоботях, теплій білизні, вовняному светрі, в новому, вигаптованому коричневому кожушку.
Як був з дому одягнений, так в усьому тому й тут стою. Ні разу не дозволили ні роззутися, ні роздягнутися. Довга, густа чуприна на голові на кшталт «гайдамачки». Розпатлана, скуйовджена.
Мабуть, не дарма мене записали до роду Кудель.
Поліціянт співчутливо питає, скільки я тут стою? Я відповів. Він взявся за голову: «Ой-ой, яка ти безголова людина, не вмієш берегти свого здоров'я». Справді, я був у напівмертвецькому стані.
Днями, спітнілий, напився води там же в клозеті, зовсім охрип, шепотів, коли треба було сказати свої ім'я і прізвище. Далі він пояснює, що у в'язниці легше побути рік, аніж тут одну добу. Питає: «За що звинувачують?».
Я відповів, що в підозрінні — за приналежність до ОУН.
1939 року так склалося, що православне свято Великодня співпало з римо-католицьким. У Великодню суботу слідчий, дефензива припинили роботу. Мій третій добродій веде мене по сходах вниз уже розкутого. Йдучи, мимоходом зустрічаюсь з Левком Куделею, який теж був арештований.
В береті, засмаглий, червонястий, він тільки що з волі. Його видали усичівські хлопці, повідомивши, що він був на зібранні ОУН, давав внески у фонд цієї організації. Левко зразу ж зізнався, що він є членом ОУН.
Левко дещо допоміг мені. Коли на слідстві в нього поцікавилися про мою причетність до ОУН, він, посилаючись на устави організації, сказав, що такі сімейні люди, як я, не могли бути членами ОУН, що таких в крайньому випадку зараховували резервістами. Втім, за польськими законами, резервістів судили так само, як і членів ОУН.
Поліцай завів мене у підвал, помістив у камері, де була лежанка, приніс крашанок, паску, шинку, ковбасу. Відомо, що рідні приносили передачі для арештованих, а служба ними розпоряджалася, як хотіла (цим, безумовно, я підкріпився).
Після Великодніх свят поліцай з підземелля привів мене до слідчого Матусевича. Той тріумфуюче встав з-за столу якимось артистичним тоном прорік: «Пан Куделя, відомо, що ви не були в ОУН, а лише в резерві». Я вдав із себе наївного простачка, замахав обома руками і через удаваний плач на увесь голос заволав: «Я не був у жодній резерві, і нічого не знаю, я не винний».
Матусевич махнув рукою і наказав покликаному поліцаєві випровадити мене до в'язниці.
13 квітня 1939 року поліціянт веде мене провулками міста до Луцької тюрми. Вийшовши на світ Божий, на повні груди вдихаю свіже повітря і відчуваю глибокий біль у легенях. Як потім виявилося, в мене була початкова форма туберкульозу.
Переступивши поріг масивної металевої брами, я вперше побачив споруду Луцької тюрми, яка знаходилася в отій культовій будівлі, про яку я вже розповідав. Тут же поруч на подвір'ї розташувався примітивний будиночок тюремної канцелярії, через яку був змушений проходити кожен, хто потрапляв за ці високі і товсті мури. Після всіх формальностей вступу в оцей «університет» мене чекала ще одна небезпека.
Спритні тюремщики як могли допомагали слідчим органам. Вони задали мені провокаційне питання: «З ким хочеш сидіти в камері — з націоналістами чи комуністами?». На цю наживку я не клюнув. Байдуже відповів: «Я не комуніст і не націоналіст. З ким посадите, з тими буду сидіти».
Найменша необачність в цьому випадку, як я дізнався згодом від хлопців по камері, багатьом пошкодила. Адже окремих камер для одних чи других у них не було. Згідно з в'язничними правилами потрапляю в ізоляційну карантинну камеру, де назбиралося до 20 новачків.
Коридорний наглядач із в'язкою ключів викликає перших п'ять чоловік, вручає кожному ганчірку із суконної шинелі, веде в кінець коридору і командує всім стати на коліна і тими ганчірками натирати підлогу вправо-вліво, куди сягають руки. Розрахунок такий, що ми п'ятеро займаємо всю ширину коридору, і, просуваючись вперед на колінах, під окрики наглядача «Натирати міцно», доводимо до «блиску» підлогу. Якщо хтось із нас не притискав ганчірки зі всією силою, то наглядач його бив ключами по спині. Я ж був настільки безсилим, виснаженим впродовж 22 днів «стійки», що отримав найбільше ударів. Коридор же був довгим, тягнувся на кілька десятків метрів.
Треба було його на колінах проповзти з кінця в кінець і назад, після чого не тільки блищала підлога, а й кров виступала на колінах. Мене найбільше вразило те, що оця злощасна підлога була з грубезних соснових дощок, вік яких, напевно, сягав від черниць кляштору Св. Бригіти. Вона, ця підлога, була до того вичовгана, витерта, з «видолинками», що тільки смоляні, тверді, як сталь, сучки стирчали на поверхні, немов гриби на узліссі.
Це була справжня історична музейна реліквія — ота давня підлога. Щоправда, незабаром нові «хазяї» — енкаведисти — замінили її на бетонно-цементну. Для більшої сирості.
Чому я спинився на такій, здавалося б, дріб'язковій деталі? Тому, що до того і після мене, очевидно, не проймали такі фізичне безсилля і біль від ударів ключами, як тоді. Але все минулося. Після тих ключів — обід. Подали повну миску картопляної юшки, кашу пшоняну, хліб.
Потому повели до лазні, зняли скуйовджену чуприну, дезинфікували одяг. Це було вкрай необхідно, оскільки вже докучали паразити. Після нас у лазню привели постійних в'язнів.
Зазначу, що наша ізоляційна камера була поруч з лазнею. Якось несподівано, наче у сні, долинула пісня:
Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України.
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Цей перший день неволі у Луцькій в'язниці запам'ятався мені на все життя! Дзвінкі, мелодійні молоді голоси до того западали в душу, бентежили серце, що так хотілося бути з тими, хто співав, з нескореними українськими націоналістами, які взамін за свої муки, ризики і страждання нічого ні від кого не жадали. Вони хотіли лише одного — волі рідній Україні, хотіли жити не рабами, а вільними синами на своїй землі.
Перша ніч пройшла в мареві тривожного сну. 14 квітня зранку всю нашу ізоляційну камеру повели на медичний огляд. Медична комісія прискіпливо обстежувала кожного.
В результаті визнано всіх здоровими, тільки в мене виявили страшну, як на той час, хворобу — «gruźlica phico», тобто туберкульоз легенів, чи як тоді казали, чахотку. Через це всі сахалися від мене, як від прокаженого. Староста камери, якийсь польський злодій-рецидивіст, з брудною лайкою накинувся на мене, не на жарт кричав, що я приніс жахливу хворобу і хочу нею заразити всю «celu» (камеру).
Він заганяє мене в кут, не дозволяє нікому до мене підходити, відділяє окремо для мене посуд, щоб я був ізольований від усього, поки заберуть мене до лікарні (втім, вгорі, у склепінні цієї камери був вмурований гак. Як стверджували, на ньому вішали тих, хто був засуджений до кари смерті).
Рецидивіст злісно верещав: «Тебе, курвий сину, треба повісити на тому гакові». Можна було збожеволіти від його несамовитих викриків. Він обрав мене як жертву і був для мене страшнішим від тих катів, у лабетах яких я опинився. Я не знав, що мене очікує завтра.
Мовчу, терплю.
15 квітня, на другий день перебування в тюрмі, черговий наглядач, на ім'я Бартошек, викликає мене, веде на третій поверх. Заходимо у комірчину, там здаю свій одяг, одягаюся в усе тюремне: білизну, костюм, яломок (берет) — усе з білого міцного фабричного полотна. Тут же, на цьому поверсі, наглядач відкрив двері шостої камери, так званої «шустки грузліків», яка мала страшну славу — звідси мало хто виходив живим.
У камері знову несподіванка: зустрічаю Тараса Красьоху, Володимира Чвалу, хлопчину з села Милуші, що біля Луцька. Тут же Григорій Корука з села Богушівка. По другий бік — три ліжка найстарших камерників — Олексюка з села Тристеня, польського рецидивіста Воєводи, який вже не вставав, трохи далі — Вишневецького із шайки дрібних злодіїв Хвалька.
Останній же був старостою цієї камери.
На великий подив, у камері дотримувалися чистоти. Можна було підходити в будь-який час до відкритого вікна, дихати свіжим повітрям. Через вікно ми бачили, як розважаються вільні люди: катаються на човнах, відпочивають на зеленому килимі трави, поглядаючи скоса на тюрму.
Видно було, як у неділю йдуть богомольні люди до Рованської церкви, звідти долинав щемливий передзвін.
До мене щодня приходив лікар, давав гарячі уколи, від яких пашіло все тіло, і ще якісь ліки. Щодо харчів, то вони були не гірші, як у лікарнях на волі: білий хліб, борщ, юшка завжди з порцією м'яса, каша гречана із шкварками, каша манна з маслом. Перед обідом приносили парне молоко з булкою й маслом. Я все це поїдав і, здавалося, ще стільки з'їв би.
Я весь час хотів їсти, а біля мене нещасний Володимир Чвала нічого не міг проковтнути. Від нього забирали назад його порції. То ж, було, не раз просить він мене: «Миколо! Їжте мою кашу, пийте моє молоко, бо мені нічого не йде. » Так я почав споживати і пайок Володі, помітно поправлятись.
Кожного дня нас виводили на двогодинну прогулянку. Нам дозволялося протягом тих двох годин бути на тому самому дворі, з асфальтованим колом для прогулянки в'язнів. Ми не ходили маршем по тому колу, тільки осторонь сідали біля клумб: хто полов на них зілля, хто скидав сорочку і загоряв на сонці. Перед нашими очима проходили в'язні аж чотирьох камер.
Для кожної з них було відведено по 30 хвилин. Тож я мав змогу зблизька побачити своїх односельців — Якова Новосада, Левка Куделю, Федора Береговича, знайомих і друзів з інших сіл. Зустрів і відомого героя з села Лаврова Ананія Закоштуя.
Правда, вартовий, що стояв на вишці, забороняв розмовляти, але, незважаючи на це, перекинутися кількома словами вдавалося. На допити мене не викликали і до тортур на них ніхто не вдавався. Проте я весь час відчував тяжке моральне пригнічення.
Знав же, що за мною побиваються дружина, мама, що є робота в господарстві, а замінити там мене ніким. Все це каменем налягало на душу.
У в'язничній лікарні я пробув шість тижнів. З часом був вилікуваний тут і мій незабутній друг Тарас Красьоха. Його перевели в загальну камеру, згодом же засудили. А Володимира Чвалу на обході лікарі визнали, що він уже на смертній дорозі. Повідомили про це батьків і його забрали додому, де він другого дня помер.
Його поховали 1 червня 1939 року в селі Милуші. Фотографії похорону збереглися в мене до сьогоднішнього дня. Помер у камері також вище згадуваний мною Воєвода.
. Зелена субота. Завтра свято Святої Трійці! Літо в повному розпалі.
Після загоряння під час двогодинної прогулянки я повернувся у камеру в якомусь піднесеному настрої. Такого зі мною ще не бувало. Душа щось відчувала.
Розповідаю хлопцям сон, який бачив минулої ночі: наче я птахом літав у повітрі над своїм селом, біля своєї хати, бачив заплакану свою дружину і так яскраво сонце світило! Хтось із друзів віщує мені волю. Це ще більше мене втішає, і я враз якось врочисто продекламував слова пісні:
На світі у кожного сонце своє.
Любенько живеться, як сонечко є.
А згасне те сонце — і жити шкода,
На світі без сонця усе пропада.
Зо мною розсталась дружина моя,
Зостався на світі без сонечка я.
Одначе на себе я смерть не зову,
А з серцем розбитим живу і живу.
Розповів друзям про своє друге сонечко, про своє кохання з Мотрею, яке тривало п'ять років, поки побрались. І от — розлучились. Що ж, кожний має свою долю і свій шлях широкий!
. Сонце заховалося за мури старовинних веж замку, за тюремну високу кам'яну загорожу. Принесли вечерю. Я з'їв півмиски червоного бурякового борщу, коли ж несподівано для всіх забрязкотіли ключі і двері камери відчинилися навстіж. На порозі з'явився наглядач Бартошек з папірцем у руках і голосно кинув: «Куделя Миколай — на волю!»
Я звівся на ноги. Розгублений, розхвильований. Стою — ані руш.
Може, це жарт? Але хлопці підбігають, вітають з волею.
Всі просять одне й те ж: дати знати їхнім родинам про їхнє здоров'я. Прощаюся з друзями по недолі, очі світяться сльозами.
Пан Бартошек, ввічливий наглядач, йде зі мною поруч і не як із в'язнем, а як із вільним громадянином, охоче розмовляє. Заходимо до складу. Я знімаю з себе тюремну одежу, переодягаюся в свою. Сходимо вниз до канцелярії, де отримую кілька злотих, які були на депозиті, довідку про звільнення.
Черговий проводжає мене до брами, бажає щасливої дороги додому і щоб більше ніколи не потрапляв у ці похмурі, страшні, холодні в'язничні мури.
Воля! Воля! Воля!
Я, як пташка, випущена із клітки на простір, як скинутий камінь зі зболених грудей! Здавалося, я на крилах летів, дихаючи на повні груди волею. Нікому не збагнути, не зрозуміти, не відчути радість і ціну волі, хто не побував у неволі.
Недаремно кажуть, що життя людини — це найдорожче, але воля має набагато більшу ціну.
Я ніби прилетів з іншої планети. Влітку, одягнений по зимовому, дивував усіх перехожих. Поспішив на зупинку рейсового автобуса Луцьк — Грубешів, який мав постій свого призначення біля відомого на той час ресторану «Дудя».
Вже були зайняті всі сидячі місця, але мені вдалося умовити шофера, пояснивши йому хто я і звідки, заплативши трохи більше за стояче місце.
Вже добре стемніло, коли я, нарешті, зійшов з автобуса у своєму рідному селі Буяні. Тут ще більше відчув подих волі, запах буйної зелені. Мерехтіння зірок у вечірньому небі осявало душу, виповнювало її незбагненно солодким очікуванням жаданої зустрічі з рідними.
Сам не знаю чому, але мене якась невидима сила ставить на коліна — і я цілую землицю, на якій виріс.
Від шосейки до моєї хатини на хуторі якихось три кілометри, проте я й незчувся, коли опинився біля порога рідної оселі, в якій народився і прожив двадцять п'ять літ. В сінях вагаюсь, стою. Відтак відчуваю дуже сильний запах свіжих пиріжків.
Очевидно, їх щойно витягли з печі. Чую слова дружини Мотрі: «Ото Коля найбільше від усього любив гарячі пиріжки, які я виймала з печі». І наче за щучим велінням саме при тих словах я входжу на кухню. Мотря кидається до мене в обійми, з радості плаче. Мама хилить мою обстрижену голову до свого серця і крізь сльози промовляє: «Ми ж за тебе молились». Мене здушили спазми.
Я тільки зміг вимовити: «Я ж тоді при арешті не хотів з вами прощатись, щоб повернутись. Я дав слово, що повернусь і повернувся».
А ще були щирі, сповнені гіркої правди слова дружини Мотрі: «О, якби ти знав, як я без тебе мучилася, скільки витерпіла горя! Тих дев'ять тижнів були для мене довгі, як роки. Весна, треба було посіяти ярину, посадити картоплю. Коні, корова з телятком, ялівка, свині — все треба було самій доглядати, а найбільше я переживала за деяке невдоволення батьків, які дорікали, що ти займався не господарством, а політикою, і якщо тебе засудять, то вони мене заберуть додому.
Такого я найбільше боялася. Вони тебе люблять, але не розуміють твого найсвятішого, твоїх поривань. Для них, передусім, господарство, праця безкінечна, хоча інколи із тої великої праці і користі мало». Мотря сповідалася душею переді мною, як перед своїм спасителем.
Я їй нічого не розповідав про свої муки-катування тих двадцять два дні на «дефі» польської поліції, щоб не ранити її зболеного серця. На таку розмову буде ще час. А в ці хвилини хотілося жити, мріяти.
Та не довго була та радість. Не встиг я трохи очунятись від польського «курорту» (треба ж було ще їздити по лікарнях, щоб підлікуватись), як нагрянуло 1 вересня 1939 року. Спалахнула війна.
Польща, як держава, перестала існувати.
Знову арешт, знову тюрма
Cередина вересня 1940 року. Теплий сонячний осінній день. Неділя.
Дружина купала нашу тримісячну доньку Віру. Задиханий, заступник голови сільської ради Степан Поцілуй ще з порога гукає до мене:
— Миколо! Негайно в сільраду! — Що там? — питаю.
— Якесь зібрання. Треба писати протокол. Сам знаєш.
Поспіши.
Швидко накинув маринарку, схопив шапку і як був у кімнатних тапочках, так і подався на вулицю. Я повірив, бо в ті часи майже завжди обирався в президію на будь-яких зборах, мітингах. Протоколи було писати не вперше, виходило це у мене змістовно.
Це було звичним ще від «Просвіти», кооперативу «Добробут» та «Сільського господаря», одне слово, з польських часів. Прибувши в приміщення школи, де містилася сільська рада, побачив, що ніяких зборів немає, а є тільки міліція, енкаведисти на чолі з начальником Торчинського НКВС Звєрєвим.
Я ледь стримував своє хвилювання, картаючи себе, що, привчений за стільки літ до конспірації, не сподіваючись на підступність, носив при собі записну книжечку, на першому листочку якої переписані десять заповідей з Декалогу Українського Націоналіста. І тут, коли зустрівся з енкаведистами, я думав лише про одне: як я міг допустити таку необачність, захопити записник із заповідями! Як вирвати той листочок, інакше я приготував сам собі пастку.
Тим часом Звєрєв закликає мене в кабінет голови сільради. Спочатку довго теревенив про якісь зовсім другорядні речі, неначе покликав для того, щоб відновити аматорський гурток, відомий за Польщі на увесь повіт. Мовляв, тоді треба було платити за дозвіл на вистави і концерти, а тепер, за совєтської влади, безкоштовно можна «вести культурно-воспитательную работу».
Але при цьому Звєрєв час від часу поглядав у вікно.
Слухаючи такі-от побрехеньки цього справжнього звіра, я не знав, що в нього було ще чотири ордери на арешт, і шеф НКВС послав свого посланця за тими, для кого вони були сфабриковані. Це були національно свідомі й активні юнаки: Іван Бандач, Петро Ксензук, Матвій Новосад. Але, як тільки з'являвся «кур'єр» Звєрєва, кожен з них втікав до лісу. «Кур'єрові» вдалося, окрім мене, заманити до сільради лише дев'ятнадцятирічного Федося Павлюка, юнака із заможної порядної родини. Звєров наказав озброєним чекістам вести мене і Федося Павлюка в напрямку шосе, де за три кілометри чекала на нас машина.
Сіли ми в авто, оточені з обох боків енкаведистами. Звєрєв сказав, що поїдемо до Луцька, треба, мовляв, поговорити, де переховуються «бандити».
Від Буянь до Луцька недалеко (всього півгодини їзди), але мені здалося, що пролетіла ціла вічність. Та ось машина зупинилась перед дверима обласного НКВС. Ми опинилися за високим парканом, в приміщенні колишньої монастирської будівлі, що півколом обвивала православний Свято-Троїцький собор.
Повели нас обох з руками за спиною в коридор, здавши черговому, який тут же звелів повернутися очима до стіни.
Першого покликали на «прийом» Федося Павлюка. Я ж відчував страшне напруження. Хвилини вирішували мою долю! Знав, що ось-ось покличуть і мене. І «записна книжка» із заповідями Українського Націоналіста мене загубить.
Як її знищити? Прошусь у туалетну — не пускають. Наглядач, не спускає з мене очей.
Мене починає тіпати, напруга зростає. Наглядач помітив моє занепокоєння, гаркнув: «Чого ти, наче карась на сковорідці? Стій спокійно!»
Тут мене осінила думка: рятуйсь! Я мигцем роздираю нігтем ніздрю. Потекла кров, розмазую її по обличчю і повертаюсь до наглядача: «Товариш начальник! Можна обтерти кров?»
Вигляд у мене, напевно, був надто страшним, бо чекіст відразу остовпів, а по хвильці пробурмотів: «Не «товариш начальник», а «громадянин». Швидше витирай!» Тоді я знову — голову в кут, лівою рукою витираюсь, а праву засовую до кишені маринарки, де моя «записна». І ось вона вже у руці, ось листочок з заповідями вирваний, ось він уже у роті. Стискаю його зубами і проковтую.
Слава Богу! Мої хвилювання — як вітром здуло, слиною обтираю обличчя, повертаюсь ще раз і питаю, чи всю обтер кров. «Так, може бути», — чую. І в ці хвилини бачу, як чекіст повів Федося Павлюка коридором, я глянув на його пристойну юнацьку постать і більше мені вже не довелося зустрічати свого незабутнього друга.
Черговий покликав мене в приймальну, де сидів ще один «работник», на його столі лежала папка з «делом». Перші формальні запитання: «Фамилия, имя, отчество, год рождения». Далі — наказ: «Що є в кишенях, виймай на стіл». «Работник» звелів мені роздягатися «до гола» і стати в кутку з обернутими до стіни очима.
Черговий перетрушував кожну мою одежину і кидав до мене в кут з наказом «адєвайсь», а другий рахував гроші (120 рублів), що я мав із собою, переглядав «записну книжку», всі записи та нотатки. Зміст його не цікавив, лише питався, хто це все писав. Я сказав, що все там, у «блокноті», записане моєю рукою. Тоді він дає під тими всіма записами поставити свій підпис.
На тому прийом закінчився.
Напревелике щастя, в тому записнику не було нічого, що цікавило б слідчі органи, крім домашніх господарських нотаток та деяких цитат з книжок про чисту прекрасну любов і вірне кохання. Мене тішило одне — яка сила, яке благовоління врятувало мене в останню хвилину, коли я проковтнув шматок паперу з десятьма заповідями Українського Націоналіста.
Мене повели туди ж, куди й Федося. З правого боку починався довгий коридор. Вздовж його — ізолятори, чи, як їх називали в'язні, «собачі буди», які були змайстровані «стратегами советского прогресса» з тоненьких дощок висотою у зріст людини, шириною до 70 сантиметрів. До кожної такої буди — вузькі двері, через які ледве могла пролізти жертва катів.
Тут же неквапом походжав чекіст, прислухаючись, чи не розмовляють в'язні між собою. Він же відчинив дверцята ізолятора № 11 і впустив туди мене. Тут ниділа гнітюча темінь. В ній я побув з годину.
Раптом — брязнула клямка, двері відчинилися. Вартовий кивком пальця покликав мене і передав конвоїрові. Навпроти виходу стояв «чорний ворон» з десятьма клітками, які були такі малі, що там не можна було повернутися. Коли їх усіх заповнили, «чорний ворон» посунув до тюрми.
Це була надзвичайно тяжка подорож у душогубці — ніякої вентиляції, в'язні задихались. Висадка арештованих відбувалася ізольовано, кожного окремо заводили в канцелярію на «прийом». Я потрапляю у 19 камеру другого поверху головного корпусу. Це треті двері по лівий бік, камера з віконцем на схід.
Черговий служака наказав роздягтись, заставляв розкривати рота, розтулювати пальці, заглядав навіть у непристойні місця. Потім перемацував усе до ниточки. Коли знаходив металеві ґудзики чи дротяні гаплики, їх відрізував, не кажучи вже про олівця, папір, шпильку, голку та інші речі.
Це все заборонялося приносити в камеру.
По закінченні процедури зі «шмоном» чекіст тут же, під дверима камери, машинкою зняв волосся з моєї голови, вийняв із-за пояса в'язку ключів і, нарешті, відчинив двері камери, яка була залита електричним світлом. Усю її долівку встеляли в'язні з худими, виснаженими обличчями. Я привітався: «Добрий вечір!». Тримаючи штани без ґудзиків і папруги, розгублено стою біля порога.
За неписаними тюремними правилами, кожний новоприбулий мав займати ближнє до параші місце. Саме того дня черговим по камері був молодий хлопчина Дмитро Коритко з села Підбереззя Горохівського району. Як я довідався пізніше, він у цій камері сидів уже дев'ять місяців. Тож Дмитро підходить до мене, питає, де мої «вещи».
Я йому пояснюю, що в мене немає нічого: «Отак, як стою, покликали сьогодні в сільраду і забрали». Коритко дивиться на мене співчутливо, мовляв, як же я буду спати. «Ну, нічого, поки вам передадуть із доми одежу і взуття, лягайте біля мене під одіяло», — запропонував Дмитро. В той час дехто з цікавих починає запитувати мене, звідки я і коли арештований, що нового на волі. Наглядач стукає у «візитерку»: «Давай спать!».
Адже після «отбоя» в камері суворо заборонялося вести розмови. В ту ж мить пролунав іще один голос: «Спокій, панове! Спіть!
Взавтра буде день на розмови, буде багато днів».
То був в'язень, який спав біля вікна. Камера затихла. Дмитро Коритко попросив своїх сусідів трошки розсунутися і я ліг боком біля нього, накрившись благеньким одіялом з головою. Я не знаю, як тут висловитись, що в найтяжчі хвилини мого горя Бог посилав крихітку щастя, якого і вагою золота не оцінити.
По кількахвилинній мовчанці я глибоко зітхнув.
— Не переживайте, друже, — під саме вухо шепоче мені Дмитро.
Я теж йому принишкло:
— А хто то такий, отой, що біля вікна спить, після голосу якого все затихло?
— А це всім нам дорога людина. Олександр Гайдук з Луцька. Він сидить у цій камері ще з 1939 року.
Його рідний брат Володимир за Польщі був засуджений до дванадцяти років.
Я пригадав, як читав у газетах про процес у Луцьку: судили його, Івана Скоп'юка і Олексу Куца за підготовку замаху на волинського воєводу Юзефського. Далі мені Коритко підказує, щоб я нічого не говорив, тобто не відкривав своєї душі, бо в камері є донощики. Довго ми шепотілися. Найбільше його дивувало те, що мене не возили в район на допити, що з обласного НКВС, де теж не було слідства, запроторили прямо в тюрму.
Втім, найголовніше, щоб не було очної ставки, та ні в чому не зізнаватися. Пізніше всі Дмитрові поради стали мені у великій пригоді. Я з Коритком подружився і довгих шість місяців ділив з ним усю гіркоту страшних, чорних тюремних буднів. Ми довіряли один одному всі свої таємниці. Проте згодом його забрали звідси. І аж через сімнадцять років я отримав від нього листа з Колими.
Він писав, що тоді, як його викликали з камери і прочитали вирок заочної «тройки» — десять років таборів, то етапом вивезли в «чудную планету» Колиму. Відбувши строк, там він оженився, там жив і працював. І лише при «хрущовській відлизі» йому дозволили повернутися на рідну землю, в своє село.
Камера № 19
О шостій годині ранку голосне сюрчання свистка в коридорі піднімало всіх на ноги. Кожний хутко одягався, взувався і дбайливо складав під стіною свою одежу на одну купку, щоб можна було на ній сидіти. Найперше,що привернуло мою увагу в камері: по стінах, аж під саму стелю, снувався своєрідний «трафарет». «Що це. — думаю, — Адже ще недавно, за Польщі, я був у цих камерах, але чогось подібного тоді не бачив». Питати в когось не посмів. Але невдовзі все з'ясувалося само собою.
Це — від повзучих блощиць, яких давили щіткою для підлоги, на цьому місці залишалась червона пляма. Такі ось узори! Найбільше у цій «війні» з паразитами відзначився нещодавній польський поліціянт Залєвський з Луцька.
Він був найвищого росту і міг якнайдалі дістати щіткою, а коли не діставав, то вискакував на плечі кремезного в'язня Михайла Собчака і давив «клопів», які безжалісно ссали кров в'язнів. «Отакої, — замугикав я, — завтра, очевидно, буде така пляма на стіні і з моєї крові».
У камері утримувалось троє українців, включаючи мене, двоє євреїв — Кашкет, годинниковий майстер, і Гергус, гендляр, один росіянин — Горлов, банківський працівник, дуже культурна і освічена людина. Помітно виділявся луцький адвокат Плава-Нейман. Йому було 80 років, він був такий гуморист, що своїми анекдотами розвеселяв найсмутніших, кликав мене до себе (а він лежав перший від порога), питав, чи я грамотний. Кажу:
— Читати вмію.
А на дверях наклеєні «тюремні правила», де низом — великі букви — НКВД.
— А ну, прочитай, що значать ці літери? Я, як учень, читаю:
— Народний комісаріат внутрєнніх дєл.
— Не грамотний ти, — каже Нейман, — То на волі так читають, а в тюрмі: Н — не знаєш, К — коли, В — вернешся, Д — додому. А от вгорі написано «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!». Як буде правильно?
Перекладаючи на українську мову, я знову випалив:
— Пролетарі всіх країн, єднайтеся!
— Не правильно перекладаєш. Правильно буде: «Голодранці всього світу, сходьтеся до купи!» А букви «СССР» знаєш, що значать?
Я махнув рукою. Хтось шепнув: «Смерть Сталіна спасе Росію». Нейман, якого всі кликали «паном Меценасом», був паралізований на ноги, ніде не виходив — ні на прогулянку, ні в туалет, — його завжди підводили, а під кінець 1940 року він тут же, в 19 камері, й помер.
Царство йому небесне!
Як я вже згадував, у камері були переважно поляки, яких згодом висилали, можливо, у відомий Катинський ліс. Але період, який довелося пережити з ними, має відношення до моїх спогадів.
Як уже зазначалося, в польській в'язниці, де мені доводилося бути у 1939 році, познайомився я з поліціянтом Залєвським. Він неодноразово ніс службу біля арештованих, у тому числі й біля мене. Тепер ми пригадували окремі епізоди з тих часів.
Залєвський часто любив повторювати, що за Польщі, мовляв, було краще сидіти в тюрмі, були матраци, напхані соломою, не було ні козирків на вікнах, ні кормушок біля дверей. Гайдук Олександр, було, послухає його теревені, потому підведеться зі свого кутка, потре руки, пройдеться по камері і почне:
— Пане Залєвський! Не хваліться своєю тюрмою. Ваша була добра, а ця ще краща.
Всі тюрми однакові, будь вони прокляті!
Його слова завжди змушували замовчати темпераментних поляків. Було, часом виведуть його з рівноваги, то він мав на те таку фразу: «Так через вас, таку вашу мать, і нам — мать його таку». З цієї лайки всі сміялися.
Такі урядовці, як Круковський із Ковеля, Сінкевич з Володимира-Волинського та інші, були прихильниками поглядів поліціянта Залєвського. Проте інженер з будівництва мостів і асфальтованих доріг Вайда, дуже інтелігентна і культурна людина, ніколи не згоджувався з ними і взагалі з політикою колишнього польського уряду щодо українців. З цього приводу часто між самими поляками виникали гострі суперечки, які міг втихомирити тільки черговий, стукаючи в двері. Один з них — Пікульський — був людиною скритою і нейтральною. Він ніколи не втручався в жодні дискусії, навіть не можна було довідатися, звідки він і які його погляди.
Його не терпіли як поляки, так і українці, підозрюючи як камерного сексота.
Серед поляків були колишні коменданти, директори, всі з вищою освітою, здавалось, що в них можна чомусь навчитись, перейняти життєвий досвід. Вони дуже відрізнялися від звичайних селянських хлопців. Своєю поведінкою поляки не раз ставили самі себе в незавидне, просто смішне становище.
Не було й дня, щоб вони не згадували про свої смачні обіди, про gulasz, kieŃbasu, słodki ciastka, tortu.
Пам'ятаю такий випадок. До камери впхнули одного гарно одягненого поляка. Саме був обід.
Хлопці взяли і для нього миску баланди. Просять його їсти, він чемно дякує: «Dziękuje, bardzo dziękuje». Говорить, що їсти не буде, і тут сидіти з нами не збирається, бо з ним, мовляв, сталося якесь велике непорозуміння. От розберуться і його скоро випустять. Гайдук, котрий умів до кожного підійти, говорить до нього по-польськи: «Ну, їсти вас ніхто не змушує, а спробувати одну ложку тюремного супу можна».
Правда, він взяв ложку. «Ну як, смачний?» — питають. А він: «Мені видається, що тут бракує перцю». Всі сміялись і довго згадували, що мовляв, у тюрмі варять смачний суп, тільки от бракує перцю. Стояв той поляк біля дверей, скоса поглядав на темне заґратоване вікно і все дожидав, що ось-ось його випустять. Під вечір його покликали на слідство.
Не було його цілу ніч і цілий день. Повернувся змучений, розгублений. Питають його:
— Ну як, не пустили додому?
— Випала мені вічна тюрма НКВС. Вони знають навіть про те, що я розмовляв із своїм колегою на цвинтарі.
Тож довелося йому довго дивитися на грати і їсти суп без перцю. Польська передова інтелігенція, точніше, працівники колишнього державного апарату, з якими мені судилося сидіти в тюрмі, відрізнялася в усьому своєю ментальністю, національною натурою, гоноровитістю. Я не стрічав такого випадку, щоб польські в'язні зжилися один з одним, як брат з братом, щоб всім ділилися, як це було поміж українцями.
Найцікавішою особою в камері був для всіх Міхал Собчак, бідак-обдертус. Він втік під час голодомору в 1933 році з Житомирщини тринадцятилітнім юнаком, забрівши в Корецький монастир. Там його відгодували і відіслали до Варшави, до притулку бездомних, де він пробув до вісімнадцяти років. Згідно із законом йому видали «dowód osobisty» (паспорт), з яким він пішов на біржу праці влаштовуватися на роботу.
Оскільки в той час у Польщі було безробіття, то вручили йому посвідчення безробітного, яке надавало йому право мандрувати по всій Польщі; в кожній гміні він мав право отримати два злоти соціальної допомоги та йти в село; обов'язком солтиса було забрати в нього паспорт, написати записку до одного із своїх десятників, щоб той влаштував його на нічліг. Обов'язком селянина було дати переночувати і вранці накормити. Особливо, щедрими і співчутливими були волиняни.
Коли ж у вересні 1939 року прийшли совєти, хлопця схопили енкаведисти як шпигуна і запроторили в Луцьку тюрму.
Його, як очевидця, розповіді про голод в Україні 1932-1933 років не раз змушували до болю переживати трагедію українського народу. В муках вимерла вся Собчакова сім'я: дід, баба, батько, мати, брати і сестри. А він був надзвичайно сильної будови, бродив полями, лісами, байраками, живився хробаками, мишами, кротами, жабами, ягодами, організм його звик до всього.
В тюрмі найбільше хлопець був приязний до мене за уважні мої слухання його легендарних розповідей. Я, коли отримав з дому одяг і взуття, подарував йому свої капці, білизну, штани, сорочку. Він часто нагадував, що коли вийдемо на волю, то обов'язково прийде до мене. І його слова збулися — він теж лишився живим, при нагоді відшукав мене вдома, де гостював кілька тижнів.
У липні 1941 року, даючи йому відповідну характеристику, Собчака прийняли в Луцьку поліцію. Більше мені не доводилося його зустрічати.
Слідство
16 вересня вранці черговий викликав мене, наказав взяти руки назад, не оглядатися. Під конвоєм довів до виходу, біля якого стояв «чорний ворон». Я не встиг навіть кинути оком на гарний, теплий осінній ранок, як металеві дверки щільно зачинилися.
З перших хвилин відчув, що набагато гірше себе почуваю у цій металевій труні, ніж у камері. «Чорний ворон», напханий в'язнями, незабаром зупинився біля вже знайомого приміщення обласного НКВС. При висадці чути було якесь замешкання, хтось зомлів. Я, коли зліз, то, наче п'яний, заточувався. Конвоїр: «Что ты. как девушка закачался? Ничего, привыкнешь».
Веде мене коридором до тих собачих буд, потрапляю в ізолятор під №7. Цей винахід ізоляції майстрували із сирих дощок, які порозсихалися, через щілини можна було легко пропхнути сигарету. В одній із дощок був сучечок, якого хтось випхнув, відтак утворилася маленька дірочка. Чую, як хтось у ту дірочку дмухає.
Я вмить притулюю вухо, на моє здивування чую приємний ніжний жіночий шепіт: «Хто такий? Звідки? З якої камери?
Коли арештований?» Відповідаю і тут же запитую: «А ви хто? Звідки?». «Я з Баєва, Дуня, може чули? Була шість місяців у підпіллі і потрапила живою в руки.
Тепер день і ніч мучать. Що нового в світі? Чи скоро воля?»
За такі перешіптування не одному довелося побувати в карцері. Незабаром за мною прийшов слідчий і повів на другий поверх до свого кабінету. Прізвища слідчого не пам'ятаю, а звали Валерієм. Молодий ще, розмовляв російською мовою.
Після перегляду деяких паперів, що були у папці, він встав, пройшовся по кабінету, закурив, підійшов до мене, простягнув портсигар.
— Спасибі, я не палю.
— Это хорошо. Но плохо, что ты связался с оуновской бандой.
Потім він почав говорити, що нам, мовляв, все відомо, і якщо ти не зізнаєшся у своїй вині, то й без цього є достатньо матеріалів, щоб тебе засудити. Та НКВС, мовляв, не хоче судити, нищити, а хоче рятувати. Потрібно лише покаятись, сказати: «Громадянине слідчий, я помилився, був обдурений українськими буржуазними націоналістами. Тепер я хочу бути чесним громадянином Совєтського Союза.
Викидаю з грудей камінь ненависті, який тяжів у моїй душі до сьогодні. Ти ще молодий, за буржуазної Польщі не зміг учитися, а в нас школи безплатні, схочеш вчитися — ми допоможемо. Любиш сільське господарство — вивчим на тракториста, комбайнера, агронома. Любиш військову справу — навчайся на льотчика, командира. »
Такі демагогічні теревені слідчого тривали довгі години, тривали дні і ночі, і чим далі, я все більш переконувався: прямого доказу, що я перебуваю в рядах ОУН, вони не мають. Коли слідчий протягом п'яти — шести годин втомлювався, то здавав арештованого охороні, яка відводила його в «собачу буду», аж доки не приходила черга на «чорний ворон», який знову набирав 10 чоловік і відвозив у тюрму. Ця муштра так втомлювала, що знесилювала найміцніших.
Прибував у камеру, здавалося, як у рідну хату. Друзі підносили задубілу в мисці баланду, яку я жадібно сьорбав. Не встиг вхопити ложку, як почув той же знайомий до розпачу брязкіт ключів і виклик в'язнів з прізвищами на букву «К».
Я від безсилля валився з ніг. На цей раз слідчий протримав до бою кремлівських курантів, звук яких долітав у кабінет десь із вулиці. Здавалося, що в таку пору як доставлять у камеру, то хоч трохи відпочину, а на думці все ота миска.
Та й цього разу моя надія була марною. Тільки привезли в камеру № 19, як знову виклик на букву «К». У цій ситуації друзі вирішили рятувати мене.
Першим відізвався Коритко. Потому — Кашкет, Круковський, Камінський, Корольчук, Кравзе, Курта.
В ході цієї переклички я встигаю випити всю юшку. І коли вже не було кому відкликатися на букву «К», я обтираю губи рукавом, називаю своє прізвище.
— Давай, таку твою мать, чего молчишь? Заигрываешь с надзирателем? — та ключами по моїй спині.
На цей раз «візит» тривав до третьої години ночі. «Добряга» сказав, що передає мене іншим слідчим, які говоритимуть зі мною по-іншому.
Я безпомилково окреслив, що мій слідчий поверхово проник у мою особистість, помітивши вроджену сентиментальність та взнавши про два класи освіти. Сподівався за кілька днів покорити мене, зламати, як багатьох. Але він не знав того, що в свої двадцять шість років я дуже багато вже прочитав, займаючись самоосвітою, добре орієнтувався, що навколо мене коїться.
Для мене давно не були секретом чекістські методи дізнання, покари, засадами яких служили провокації, омана, підступи, шантаж, садизм, тиск — тиск психологічний, моральний, фізичний. І ще — улесливо-брехливе намагання увійти в довіру. До цього з трепетом і болем я прочитав не лише класику української літератури, а такі твори як Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», «Отаман Хмара», «Червоний чортополох», Віталія Юрченка «Шляхами на Соловки», «В кігтях ГПУ», Уласа Самчука «Марія», «Волинь», Богдана Лепкого трилогію про Мазепу. Тому всі методи слідчого були безсилі переді мною.
Воістину знання за плечима не носити!
Тюремні будні
Минали кошмарні тюремні дні й ночі. У камеру прибували все нові «арештанти»: Павло Мазурець з Теремного, Микола Білотін з села Уляники, Микола Цаплюк з села Піддубці, Григорій Солтис з села Жиди-чин, Олексій Демидюк з села Забороль, їларіон Марценюк з села Береззя та інші. Переважно камери тюрми заповнювалися студентами Луцької Української Гімназії (ЛУГ).
Я не можу забути отих молодих юнаків, котрих кидали в камеру. Сповнені енергії, жадоби до життя, вони по кількох тижнях, місяцях, задихаючись у камерах, в «чорних воронках», ізоляторах, карцерах, мордуючись на довгих допитах, недоспані і голодні, в'янули на очах, як та зірвана квітка на сонці.
Старші віком люди чомусь були витриваліші й по них не було помітно такого вигляду, як на молодих. Я ніколи так не переживав, не боліло моє серце, не плакала душа, як тоді, коли дивився на отих невинних людей, котрим належало тільки жити і творити. В кожного з них була своя матуся, яка кривавими сльозами оплакувала свого сина, був батько, що ходив у зажурі.
Дехто мав наречених, та не всім поталанило їх долюбити, доцілувати.
У своєму двадцятишестилітньому віці я теж тоді чувся молодим і ніде правди діти, може, й де в чім був більше закоханий в ілюзії, ніж ота прекрасна юна поросль. Тому я завжди був з отими безвусими хлопцями, ділився з ними чим міг і як вмів, наскільки дозволяла свідомість. Я для них щоденно читав з пам'яті «Кобзаря» Тараса Шевченка, його твори «Сон», «Кавказ», «Катерина», «Гайдамаки».
Читав поезії Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Олександра Кониського.
Найбільше юнаки любили слухати розповіді з «Історії України», яку я знав непогано ще з того часу, коли у 1930-1931 роках читалися лекції в «Просвіті».
Павло Мазурець дуже гарно співав. Він зумів залучити до співу ще кількох друзів, створивши своєрідний ансамбль. Було, як заспівають «Зелений гай, широке поле в тюрмі приснилося мені» або «Гетьте ви, думи» Лесі Українки та інші задушевні мелодії, то аж серце крає, душу бентежить.
Голоси, мелодії були настільки вражаючими, що вони підносили дух, виповнювали солодким щемом все єство, що, здавалося, за ці пісні не жаль сидіти в тюрмі. Думаю, що найталановитіший майстер слова не зміг би відтворити сили пісень, яка була животворними ліками для душі — на волі і в тюрмі, хоча співати в камері заборонялось і наглядач часто погрожував черговому по камері карцером. Але були такі випадки, коли хтось із них, хто мав крихітку людяності, почує милі звуки нашого ансамблю, стане під дверима і слухає, поки не переспівають багатьох пісень, потім відкриє кормушку і просто вдячним голосом мовить: «Хлопці!
Тільки тихенько».
Багато чого можна пригадати з камерних буднів. Як не старались муштровані більшовицькі специ у своїх драконівських винаходах позбавити нас усього елементарного, ми ж таки їх перехитровували: із знайденого цвяшка на прогулянці зроблено шило; із вийнятої стальної бляшки з підошви черевика загострено ніж; комусь вдалося пронести в камеру голку; в іншого не знайшли в кишені маленького камінчика від запальнички.
Той камінець був умонтований у дерев'яну ложку, шматочком скла шкрябалось по камінчику, іскри сипались на пачку, де була ватра з паленої ганчірки, яка загорялась, відтак таким методом добували вогонь для курців. Одним словом, пристосовувалися. У камері ремонтували взуття, одяг.
В одній з передач хтось умудрився покласти в сухарі кусочок простого олівця. Якось винахідливий Олександр Гайдук із домашнього полотняного рушника навитягав ниток, зсукав їх, написав записочку, прив'язав її до ниточки з маленьким тягарцем з цементної долівки, якого спустив до нижнього вікна камери смертників.
Так ось підтримували зв'язки.
З осені і до кінця 1940 року, на початку 1941-го тривали масові арешти свідомої молоді, заможних селян, студентів. Тюрма була переповнена тисячами в'язнів, камери були набиті до того, що люди мусили спати сидячи. Наша 19 камера нараховувала аж 40 осіб, тому тюремна адміністрація вже ніяк не могла виконувати своїх елементарних обов'язків згідно з тюремними правилами (надавати усім можливість щоденної п'ятнадцятихвилинної прогулянки, користуватися лазнею, дезинфіковувати одяг). Скоро тут розвелося стільки вошей, що кожний мусив часто скидати сорочку і нищити паразитів.
Усе це спонукало в'язнів камери оголосити голодовку. Вранці не прийняли хліба, кип'ятку, домагаючись начальника тюрми, щоб повідомити йому причину голодівки. Викласти умови уповноважили в'язня Горлова, дуже авторитетну людину.
13 година дня. Начальник у супроводі своєї свити приходить у камеру. Горлов коротко доповів: всі в'язні камери під слідством, кожний по своїй справі, ніхто з них не порушує тюремного режиму, проте чомусь їх незаконно позбавили прогулянок, лазні, дезинфекції.
Відповідь була сміхотворна. Начальник сказав, що він старається все робити для «блага заключенных», не так, як польські пани — буржуї, які тільки вас експлуатували.
Десь на початку травня 1941 року нас все-таки вивели на прогулянку, під час якої ми побачили непривабливе видовище: на східному подвір'ї, на тому місці, де був асфальтований круг (ще з часів Польщі для «спацеру»), побудована кошара — десять метрів довжини, такої ж ширини, — переділена на чотири «кучі», посередині її — вишка для наглядача. В тих «кучах», з яких було видно тільки одне небо, ходили в'язні чотирьох камер і одні одних не бачили.
Не було жодного сумніву, що всі ті «перестройки» затіювали для того, щоб якнайдовше мучити безневинно приречених в'язнів. Найстрашнішими за все були мордування в камерах, в тих затхлих душогубках, де в'язні задихалися, мліли, втрачали свідомість від застояного, просяклого смородом повітря.
Після деякої перерви знову почалися виклики на букву «К». Часто-густо — по два-три рази на день. Мого першого слідчого замінив інший, старший віком, який розмовляв українською мовою. Він, як і перший, намагався довести, що хоче мене врятувати від тюрми і смерті.
Крім тих же самих звинувачень («націоналістичне зібрання в клуні Олекси Приступи»), він вишукував нові: немов я ночами стрічався з підпільними «хлопцями-бандитами», допомагав їм ховатися, вже дехто з них спійманий і вони про мене все розповіли. Ми хочемо, щоб ти щиро в усьому зізнався, став нашою людиною, і тоді відпустимо додому. «От дивлюся на тебе, — вів далі слідчий, — і мені просто жаль тебе, ти такий молодий, хороший, тільки жити й насолоджуватися життям, а ти нидієш в тюрмі. Хіба тобі тут добре, хіба приємно їздити в тій буді туди й сюди? Краще ж бути вдома біля дружини і дитини.
Ти думаєш, що матері твоїй легко, коли її син потрапив до в'язниці. А молода, гарна дружина не їсть, не спить. Її серце болить, вона плаче за тобою».
Отак «грали» на почуттях. У ці хвилини десь з глибини моєї душі вилетіло глибоке зітхання. Це зітхання так окрилило слідчого, що він непомітно посміхнувся, встав, його злісні очі засяяли вдоволенням, мовляв, йому, нарешті, вдалося вцілити у мою душу, зачепити за живі, чутливі струни. Слідчий підійшов ще ближче до мене: «Ти сам вирішуєш свою долю, в тебе є один вихід — чесно зізнатися у всьому, розказати все слідчому, який, запевняю тебе, допоможе повернутися додому, до сім'ї, до дружини і донечки Віри. »
Це була лицемірна тактика навчених демагогів, яка інколи давала їм певні результати. Для мене ж це була відома московсько-більшовицька шизофренія вовків в овечій шкурі.
Саме в цей день продовженого слідства мені пощастило в «собачих будах» пошептатися з Олею Марценюк, дівчиною із сусіднього села Береззя, рідний брат якої — Іларіон Марценюк — сидів зі мною у 19-ій камері. Від неї я почув багато новин: про великі арешти в її селі, у моїх Буянях, сусідніх Усичах.
Це мене приголомшило. Але, на щастя, ніхто з односельчан не обтяжив мене жодним словом, хоч пізніше мені стало відомо, що всіх їх настирливо допитували про мене.
Тут не можна обминути одного випадку із совєтського судочинства, який трапився з моїм другом Іларіоном. Ми були майже ровесниками, знайомі ще з часів Польщі, коли його арештували і на слідстві, щоб упустити найголовніше, він признався, що належав до Українського Національного Демократичного Об'єднання (УНДО). Відомо, ця партія за Польщі була найбільш «угодовською», про жодну революцію у програмі цієї партії не було й згадки.
Вона була лояльною до всіх режимів. І от, коли Марценюк отримав «акт оскарження» (а ці акти завжди в камері читав на високому артистичному рівні Олександр Гайдук), то очам своїм не повірив. Там було написано, що такий-то «визнав себе винним, що добровільно вступив до партії УНДО, яка мала за мету збройним шляхом повалити радянську владу та встановити Українську буржуазну державу». Було то сміху з такого обвинувачення горезвісних служб «безопасности»!
Було ще й таке: одержує акт обвинувачення юнак-студент, у якого тільки вуса засіялися, а в тому акті — чорним по білому написано, що цей хлопець хотів «свергнуть могучий Советский Союз».
— Ов-в-а-а, то ти, такий мізерненький, худенький, маленький, і тебе злякалися. Добре, що вчасно тебе посадили, а то вже було б по Совєтському Союзу, — іронізував Гайдук.
Всі сміялися з цього дотепу. Вмів Олександр Гайдук складати і гуморески. Ось одна з них («Зелені окуляри»), яку я, може, не так дослівно, запам'ятав:
На колгоспному дворі
При гнилій соломі з жита,
Стоїть худібонька собі
Голодна, не сита.
Але йде якийсь колгоспник,
Немає коментарів:
Дописати коментар