ЗНОВУ НА УКРАЇНІ
(1845-1847)
Маршрут подорожі Шевченка на Україну можна приблизно уявити з повісті «Капитанша», де є автобіографічні елементи. Оповідач їхав через Подольськ, Тулу, Орел, Кроми. Першою станцією на Україні була Есмань. У Глухові він намагався розшукати місце, де стояв палац гетьмана І. Скоропадського, будинок «Малоросійської колегії» «с своим кровожадным чудовищем — тайною канцеляриею» (III, 401).
Тому відомості, подані в статті «Глухів» у «Шевченківському словнику». «Вперше поет був у Г[лухові] в лютому 1844» 1. помилкові.
У повісті сказано, що ще по дорозі до Глухова оповідач заїздив до свого знайомого Віктора Олександровича (образ Забіли). Насправді це художнє зміщення: на хуторі Забіли Шевченко був тільки на початку 1847 р.
Оскільки в листі до Я. Кухаренка поет дав свою адресу — в с Мар’янське, слід гадати, що він відразу приїхав сюди, в маєток миргородського повітового маршалка О. Лук’яновича, який запросив його намалювати сімейні портрети. Але тоді Тарас Григорович тільки спинився тут на короткий час, щоб перепочити, а малювання відклав на осінь; літо ж хотів використати для подорожей.
Точний маршрут подорожей нам невідомий. Певними орієнтирами можуть бути малюнки, картини й портрети, виконані на Україні. Так, наприклад, ранньою весною (у квітні або травні) 1845 р. намальовано портрет Й. Рудзинського, який жив у Кролевці.
Кролевець розташований на поштовому тракті Москва — Київ. Тому не виключена можливість, що Шевченко міг намалювати цей портрет, ще їдучи з Петербурга. Однак більше аргументів за те, що він прибув спочатку в Мар’янське до Лук’яновича, а вже звідти поїхав у Кролевець.
Федір Павлович Рудзинський служив тут повітовим лікарем. Поширеною була думка, що на портреті зображений саме він, але згодом дослідники встановили: Шевченко намалював його сина — ротмістра-гусара Йосипа Федоровича 2 .
2 Там же, т. 2, с 183.
З 6 червня /128/ Й. Рудзинський уже працював в Орші окружним начальником державного майна, отже, портрет його виконаний десь раніше — в квітні або травні.
Повість «Капитанша» Шевченко починає згадкою про повінь у Кременчуку навесні 1845 р. Оскільки збереглася акварель «Повідь» (VII, № 252), є підстави припускати, що художник спостерігав це весняне явище: «В 1845-м, в том самом году, когда наводнением до половины разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим. » (III, 344).
Очевидно, поет заїжджав до своїх рідних у Кирилівку. Принаймні відомо, що він був у с Лузанівка на Черкащині. В альбомі 1845 р. є жанрова сценка олівцем з підписом рукою автора: «Отец Иеремия Обидовский, протоиерей села Лузановки Черкасского уезда» (VII, № 210).
Мабуть, у цей час намальовано й іншу жанрову сцену, де є ескіз косаря з написом рукою Шевченка: «Данчи» (VII, № 202).
У різний час виконані: сепія «Т. Г. Шевченко малює селянське подвір’я» (VII, № 111), малюнки олівцем «Селянське подвір’я» (VII, № 114, 304), «Хата над водою» (VII, № 113), «Пейзаж» (VII, № 303). Змалював Шевченко урочище Білик (Білики) біля Миргорода (VII, № 310).
Можливо, тут виконано акварель «Хутір на Україні», бо є початок напису «Хутор Бъ. ». Був він і в урочищі Стінка (VII, № 309).
Висловлюється припущення, що в червні Тарас Григорович побував у Києві, де розширив знайомство з студентською молоддю. Як зазначав приятель поета Г. Честахівський, тут виконано акварельний «Портрет невідомої в коричневому вбранні» (VII, № 110). Задумавши поему про Яна Гуса, Шевченко читав історичні джерела, розпитував знайомих. О. Чужбинський пригадував: «Шевченко рассказывал мне, что прочел все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности — не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности» 3 .
3 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Русское слово, 1861, № 5, с. 13.
У Києві він міг зустрітися з М. Максимовичем і подарувати йому поему «Тризна» (1844) з написом: «Михайлові Максимовичові од Т. Шевченка». Можливо, через Максимовича поет одержав від Київської археографічної комісії поки що неофіційне доручення змальовувати історичні пам’ятки.
Ще 10 січня 1845 р. в листі до Тараса Григоровича В. Рєпніна повідомляла про смерть свого батька. Не міг Шевченко не заїхати в Яготин, щоб висловити своє співчуття. На це вказує й те, що звідси він вирушив у Прилуки, в Густинський монастир, де був похований М. Рєпнін.
Про відвідання монастиря розповідається в повісті «Музыкант»: «Я, изволите видеть, по поручению К[иевской] а[рхеографической] /129/ комиссии, по[се]тил эти полуразвалины и. узнал, что монастырь воздвигнут. в 1664 г. 4. Узнавши все это и нарисовавши, как умел, главные, или святые, ворота, да церковь о пяти главах Петра и Павла, да еще трапезу и церковь, где погребен вечныя памяти достойный князь Николай Григорьевич Репнин, да еще уцелевший циклопический братский очаг, — сделавши, говорю, все это, как умел, я на другой день хотел было оставить Прилуки. » (III, 209 — 210).
Справді, збереглися три акварелі: «В Густині. Церква Петра і Павла», «В Густині. Трапезна церква», «Брама в Густині. Церква св. Миколая» (VII, № 204, 205, 228).
У цей час за вказівками невігласа архімандрита Паїсія проводилась реставрація монастиря, внаслідок чого знищено цінні старовинні фрески. Шевченко був обурений і пізніше в повісті написав: «. меня чрезвычайно неприятно поразила новая, еще неоштукатуренная четырехугольная башня с плоской крышей, точно каланча» (III, 242).
Очевидно, тоді ж по дорозі в Ромни поет відвідав маєток Г. Галагана в с. Сокиринці (тепер Срібнянського р-ну на Чернігівщині). З власником маєтку він познайомився й зустрічався ще в Петербурзі, подарував йому з дарчим написом окреме видання поеми «Тризна». Враження про перебування в Сокиринцях пізніше відбилися в повісті «Музыкант».
Автор, прямуючи до магната на іменини, побачив обшарпаних кріпаків і безмежні простори панської землі: «Правда, и в мое сердце прокрадывалася грусть. Но грусть иного рода. Я думал и у бога спрашивал: «Господи, для кого это поле засеяно и зеленеет?» Хотел было сообщить мой грустный вопрос товарищу — но, подумавши, не сообщил. Когда бы не этот проклятый вопрос, так некстати родившийся в моей душе, я был бы совершенно счастлив, купаяся, так сказать, в тихо зыблемом море свежей зелени.
Чем ближе подвигались мы к балу, тем грустнее и грустнее мне делалось, так что я готов был поворотить, как говорится, оглобли назад» (III, 212).
Г. Галаган, нащадок козацької старшини, вдавав з себе ліберала й культуртрегера, але його щоденник за 1845 р. (саме тоді, коли в нього був Шевченко) свідчить про кріпосницьку природу. Поміщик нотує, що «народ избалован в сильной степени, доходит даже до непослушания». Він визнає необхідність застосування до селян фізичних методів покарання: «Надобно напомнить этим людям для примера, но неужели нет других средств? Может быть и есть, но я довольно эгоист, чтобы потрудиться поискать их: высечь легче» 5 .
4 Справді в 1674 р. — Ред.
5 Отрывок из дневника Г. П. Галагана за 1845 г. — Киевская старина, 1899, № 11, с. 231 — 232.
Був Шевченко й у маєтку іншого Галагана — Петра Григоровича, нащадка козацького старшини Гната Галагана, який свого часу допомагав руйнувати Запорізьку Січ. Тут також його вразив контраст між багатством і бідністю: «Видите, паны там бенкетуют, а мужики голодают. Да еще мало того: в селе, кроме корчмы, что ни улица, то и шинок, а в каждом шинке, для приману людей, /130/ шарманка играет.
Вот мужик бедный и пропивает последнюю нитку. » (III, 232-233).
П. Галаган також вважався меценатом. Широко славився в околиці його маєток у с. Дігтярі: «Громадный барский дом, великолепный сад с огромными оранжереями, бесчисленною прислугою, большой и превосходный оркестр делали Дихтяри одним из приятнейших домов в Малороссии» 6 .
З цих же мемуарів відомо, що оркестром керував німець Кразе, а один із кріпаків-музикантів — Артем — здобув науку в Дрездені. Цілком можливо, Артем став для Шевченка прототипом образу Тараса Федоровича в повісті «Музыкант».
20 — 22 липня поет був у Ромнах на знаменитому Ільїнському ярмарку. Тут він познайомився з К. Солеником, одним із фундаторів нового реалістичного українського театру. Це засвідчує запис, зроблений після заслання у щоденнику: «Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика («Москаль-чаривник»).
Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина» (V, 79).
Під час ярмарку Шевченко три дні жив у наметі власника маєтку в с. Городище на Черкащині П. Свічки, сина полковника, який славився на Україні своїми дивацтвами (V, 78 — 79). Познайомився він також з поміщиком О. Якубовичем — батьком декабриста І. Якубовича, роменським повітовим маршалком — і також згадав про це в щоденнику (V, 79).
Блюзнірством йому здалося виконання на ярмарку п’яними циганами романсу на слова Лермонтова «Горные вершины (из Гёте)»: «Думал ли великий германский поэт, а за ним и наш великий Лермонтов, что их глубоко поэтические стихи будут отвратительно дико петы пьяными цыганками перед собором пьянейших ремонтеров? Им и во сне не снилась эта грязная пародия» (V, 79).
У цьому ж місці щоденника згадано поміщика Родзянка: «Еще познакомился с одним из безчисленных членов фамилии Родзянки. И на третий день моего пребывания в Ромни. с непоименованным Родзянкою выехал из этого омута на Ромодановский шлях» (V, 79). Донедавна вважалося, що Шевченко виїхав з Ромнів з Аркадієм Родзянком у його маєток Веселий Поділ 7. Полтавський дослідник П. Ротач слушно спростовує цю версію: «. в Ромнах Шевченко познайомився з якимось іншим Родзянкою, якого й ім’я забув, а з Аркадієм Гавриловичем уперше побачився у Веселому Подолі. » 8. Переглянувши «Малороссийский родословник» В. Модзалевського, той же автор вважає, що це був Віталій Васильович Родзянко.
Переконливим аргументом на користь даного припущення є такий факт.
6 Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Киевская старина, 1884, № 8, с 622.
7 Кирилюк Є. П. Шабліовський Є. С, Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко: Біографія. — К. 1964, с 147; Косарик Д. Великий Кобзар у наших краях. — Комсомолець Полтавщини, 1974, 2 березня.
8 Ротач П. У селах над Хоролом: Слідами Шевченкових мандрівок, — Наша Культура (Варшава), 1981, № 6, с 11. /131/
Син Аркадія Родзянка, надсилаючи до редактора газети «Южный край» листа Шевченка до своїх батьків, писав: «Спочатку він оселився в домі одного, теж хорольського поміщика Віталія Васильовича Родзянка» 9 .
І все ж таки у маєтку А. Родзянка в с Веселий Поділ Шевченко був, можливо, навіть два рази — влітку й восени. Про це свідчить запис у щоденнику: «Видел во сне покойного Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне чересчур затейливый сад.
Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически [за]купоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка» (V, 56).
Сон є сон, але якоюсь мірою він відображав дійсність: садок у Великому Подолі Шевченко бачив, наклепи на Гоголя чув, цинічні вірші Родзянка змушений був вислуховувати. Дискутується питання, чи однаковим було ставлення поета до А. Родзянка в середині 40-х років і після заслання? Безперечно, в середині 40-х років Шевченко міг до кінця й не розібратися в деяких кріпосниках. Так могло бути й з Родзянком.
Фактом є те, що у Веселому Подолі він намалював портрет трирічного сина Родзянка Гаврила, одягненого в селянську одежу (VII, № 123). Коли це було? У «Шевченківському словнику» сказано категорично: «Шевченко познайомився з Р[одзянком] у липні 1845 і гостював в його маєтку в с Веселому Подолі» 10. П. Ротач у згаданій статті висловлює припущення: у Веселому Подолі поет був два рази — влітку й восени.
Тут він познайомився з учителем музики чехом Венцеславом Єдлічкою.
9 Южный край, 1887, 27 декабря.
Офіційно співробітником «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» Шевченко став у листопаді — грудні 1845 р. Але деякі доручення від М. Максимовича він виконував уже влітку цього року. Можна гадати, що матеріали, зібрані ним влітку 1845 р. дали підставу для зарахування його згодом офіційним співробітником комісії, одержання грошей на відрядження тощо. Свідченням цього є «Археологічні нотатки», оформлені в цілому пізніше, але матеріали збиралися протягом тривалого часу, починаючи з літа 1845 р. У нотатці «Хорол» є запис: «В 20-ти верстах от Хорола в имении Г. Родзянко над рекою Хоролом на горе — поросшее ясиновым лесом и заваленное кирпичом укрепление, называемое Мечеть » (VI, 308).
Як розуміти літеру «Г» перед прізвищем Родзянка? Академічне видання розкриває її як ініціал «Гаврило Аркадійович» (VI, 604). Але ж Гаврилові було тоді лише три роки!
Очевидно, «Г» слід читати як абревіатуру: «Г[осподина] Родзянко.
До цього часу належить знайомство з Дрекслерами. Дане прізвище Шевченко не називає, але передає привіт і побажання «Фанні Іванівні» та «Осипу Івановичу» (VI, 38). Йосип Іванович Дрекслер, /132/ лікар, німець за походженням, служив у російському війську, а після відставки оселився в с Заїченці. поблизу Веселого Подолу. Давно висловлюється припущення, що подружжя Дрекслерів стало прототипами образів Антона Адамовича й Мар’яни Акимівни в повісті «Музыкант» і Степана Осиповича й Софії Самійлівни — в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» 11 .
Побував тоді Тарас Григорович у маєтку брата Аркадія — Платона Родзянка — у с. Вишняки, згаданому на засланні в повісті «Близнецы»: «Село огромное, только такое убогое, что страх посмотреть. Помещик, говорят, пьяныця непросыпуща, живет десь, бог его знает, в Москве, говорили, или в Петербурге, а управитель что хочет, то и делает» (IV, 52).
Бував поет і в с. Білоцерківка, не раз переправляючись тут паромом через ріку Псел. У тій же повісті «Близнецы» він відтворив образ місцевої кріпосниці-скнари: «Белоцерковская пани, говорят, страшно богата, а ест только одну тарань, и то по скоромным дням. А с железного сундука с червонцами никогда и не встает, так и спит на нем.
Говорят, когда загорелся у нее магазин с разными домашними добрами, — говорят, полотна одного, десятки, возов на сто было, и можно было б хоть половину спасти. Что ж вы думаете? Не велела. «Раскрадут, — говорит, — лучше пускай сгорит».
Тьфу, какая скверная!» (IV, 53).
Під час літньої подорожі Шевченко виконав кілька малюнків. Так, в альбомі 1845 р. вміщено акварель «У Василівці». Тривалий час вважалося, що це та Василівка (тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну), в якій провів дитинство Гоголь.
Насправді акварель створено у с Василівка Хорольського повіту (тепер Семенівського р-ну) в маленькому маєтку братів Віталія та Івана Родзянків. Очевидно, до цього ж періоду належать малюнки: «Урочище Білик» і «Урочище Стінка» (околиці с Василівка).
По дорозі до Полтави спинився у с Решетилівка в маєтку О. Попова, де й виконав два малюнки «В Решетилівці» — тушшю, сепією та аквареллю (VII, № 121, 122). Це, власне, один краєвид, але поданий з двох різних точок зору. Решетилівку два рази згадано в повісті «Близнецы».
У Полтаві Шевченко зустрівся з другом юнацьких років Ф. Ткаченком. З ним він разом працював у Ширяева, жив на одній квартирі, вчився у Брюллова. Академію Ткаченко закінчив трохи раніше від Тараса Григоровича й викладав малювання в Полтавській гімназії. Відвідав поет оселю автора «Енеїди», де виконав акварельний малюнок «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» (VII, № 120), за яким 1969 р. будинок реставровано, відновлено інтер’єр (тепер філіал Державного музею І. Котляревського).
На засланні образ автора «Енеїди» з великою любов’ю відтворено в повісті «Близнецы» (IV, 42 — 43, 53 — 55). Намалював Шевченко й Воздвиженський монастир (VII, № 119), також згаданий у цій повісті (IV, 44). /133/
З Полтави у серпні Шевченко виїхав до Переяслава (тепер Переяслав-Хмельницький), де жив лікар А. Козачковський.
Їхнє знайомство відбулося ще восени 1841 р. коли останній навчався в петербурзькій Медико-хірургічній академії. Вони давно не бачились, бо по закінченні академії Козачковський працював лікарем у Курську й тільки в січні 1844 р. переїхав до Переяслава, де був міським лікарем і викладачем у семінарії. У листі із заслання (16 липня 1852 р.) поет з приємністю згадав спільну поїздку в с Андруші на Дніпрі (тепер у складі Переяслава-Хмельницького): «Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору. Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, Переяславский собор.
Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело:
Та яром, яром за товаром.
Чудный вечер! Чудный край и песни дивные! Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе и о тебе, мой искренний друже!» (VI, 76 — 77).
В альбомі Шевченка вміщено дві однойменні сепії «Андруші». Згадане в листі с. Монастирище (тепер с. Монастирок Канівського р-ну) фігурує в поезії «Сон» («Гори мої високії»).
У спогадах Козачковського також відтворено ці відвідини: «В августе. он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожил у меня две недели. Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45-го года. Общество, большею частью из молодежи, шумно вокруг стола пировало.
Шевченко был в полном одушевлении, против него, на противоположном конце стола, стоял, не сводя глаз с поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец: «Оце — батько! Ей-богу, хлопци, батько! Будь здоров, батьку!» — высоко поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком» 12 .
12 Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко. — Киевский телеграф, 1875, № 25.
Шевченко й усі присутні почали співати українських народних пісень. «Песни украинского народа, — писав Козачковський, — симпатичны потому, что исполнены глубокого смысла. Кроме богатства содержания в их то живых, игривых, веселых, то грустных, но никогда не безнадежно грустных мотивах, как в изящных звуковых формах, отлилась вся Украина с ее патриархальным бытом, с исполненным простоты и героизма характером, с ее чувствами, с ее славной и вместе грустной историей, с ее привлекательной природой. Вот почему украинская песня служит для простолюдина бессознательным источником самоуважения и создает ту нравственную силу, которая всегда охраняла его народность среди иноплеменной ему среды. Вот почему немец-протестант, состарившийся на /134/ Украине, при виде поэта, в личности которого, в его думах олицетворилось перед ним все прекрасное второй его родины, первый провозгласил его «батьком» 13 .
Про перебування Шевченка в Переяславі А. Козачковський писав і в листі до О. Бодянського від 20 вересня 1845 р. 14 У цьому місті виконано кілька малюнків, можливо, за завданням Археографічної комісії: «Михайлівська церква» (VII, № 207), заснована в кінці XI ст. зруйнована під час ординської навали 1237 р. і відбудована 1749 р.; «Вознесенський собор» (VII, № 208), про який сказано в повісті «Близнецы»: «Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою в 1690 году» 15 (IV, 14); «Церква Покрова» (VII, № 210), збудовано 1704 р. переяславським полковником Мировичем, про яку також згадано в повісті «Близнецы» (IV, 26); «Кам’яний хрест св. Бориса» (VII, № 125). Як пам’ятку старовини Шевченко оглянув і Успенську церкву.
В своїх археологічних нотатках він називає також церкву в цитаделі давньої фортеці: «Та самая, в которой присягал Богдан Хмельницкий на верность московскому царю» (VI, 303). Ця визначна історична пам’ятка згоріла, а на місці її 1760 р. збудували нову, відновлену в 1825 р. У нотатках поет пояснив, чому він не міг її змалювати: «. внутренность осталась в прежнем виде, а наружность, к сожалению, до варварства искажена. Невозможно смотреть на нее, а не только рисовать» (VI, 303). Про дану церкву йдеться і в повісті «Близнецы»: «Это Успенская церковь, прославленная в 1654 году принятием присяги на верность московскому царю Алексею Михайловичу гетманом Зиновием Богданом Хмельницким со старшинами и с депутатами всех сословий народа украинского» (IV, 14 — 15).
Характер згадки свідчить про глибоку пошану автора до самого факту возз’єднання, але як вимогливий художник він не сприймав антихудожньої реставрації церкви.
З нотаток видно, що Тарас Григорович був знайомий з описом історичних коштовностей в Успенській церкві, з яких збереглися лише три речі: лампада з грецьким написом, образ і срібна чаша (VI, 303). Розповідь про Переяслав закінчувалася словами: «Переяслов и окрестности его были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе» (VI, 306). Отже, поет провадив справжню археографічну дослідницьку роботу.
З Переяслава він виїжджав у с. В’юнище Переяславського повіту (тепер село не збереглося у зв’язку зі спорудженням Канівського водосховища) в маєток С. Самойлова, з яким, можливо, познайомився у Козачковського. Тут намальовано сепію «У В’юнищі» (VII, № 227). Із В’юнища вирушив у с Потік (тепер Миронівського р-ну Київської обл.) в маєток В. Тарновського (старшого).
13 Там же.
14 Україна, 1930, № 3/4, с 134.
15 Справді 1700 р. — Ред. /135/
Тарновський був освіченою людиною, закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька, де вчився разом із М. Гоголем і пізніше приятелював із ним, а також Московський університет. Належав до прогресивно настроєних дворян, зокрема обстоював проект звільнення селян за викуп. У Потоках Шевченко познайомився з сестрою Тарновського Надією Василівною.
8 серпня вони разом хрестили дитину в місцевого диякона М. Говядовського. Тут він намалював олівцем автопортрет, на якому є напис: «Портрет Т. Шевченко, сделанный им самим в зеркало в 1845 году в с Потоках Киев. губ. и подаренный своей куме Н. В. Тарновской» (VII, № 124), а також акварель «Комора в Потоках» (VII, № 214).
Є відомості, що в цей час були написані й вірші. «Живя в Потоках, — згадував В. Тарновський-молодший, — Тарас Гр[игорьевич] писал, рисовал и много дарил. стихотворений. » 16 На жаль, ми не знаємо, які саме поезії він написав 17. Коли Шевченка заарештували, Н. Тарновська заховала рукописи в скриньку й закопала в землю. Після звільнення поета вона відкопала скриньку, папери були цілі й довго зберігалися в неї.
Незадовго до смерті Шевченко присвятив їй вірш «Н. Т.» («Великомученице, кумо!»).
У Потоках поет прожив близько двох тижнів. За спогадами того ж В. Тарновського-молодшого, «любимым занятием Тараса Григ[орьевича] в Потоках было катание на паромке на большом пруду, в теплые, летние вечера при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен и особенно его любимой песни «Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя» 18 .
Упорядники малярських творів у академічному виданні вважають, що приблизно в цей час Шевченко побував у Чигирині й Суботові, внаслідок чого з’явилися сепії «Кам’яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир» (VII, № 215, 219) і акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигрин з Суботівського шляху» (VII, № 221, 222, 224). Очевидно, тут зародився задум містерії «Великий льох».
У другій половині вересня 1845 р. поет був у рідних місцях. У спогадах Варфоломія Шевченка зафіксована точна дата перебування його в Кирилівці — 26 вересня, день храмового свята. Титар Гнат Бондаренко запросив їх до себе у гостину. «День стояв теплий, ясний; у титаря було велелюдно, і ми, сівши в саду під яблунею, кружали мед (про сей мед Тарас і опісля згадував в однім із своїх листів). У титаря медовав якийсь сліпий лірник; Тарас зараз до него: «співай думи».
Лірник ніяких дум не знав; Тарас став просити, щоб співав пісні, і сам підтягав за ним. Далі лірник заграв «козака»; Тарас підмовив жінок і дівчат, і пішов танець!» 19
16 Мелочи из жизни Шевченка. — Киевская старина, 1897, № 2, с. 32.
17 Можливо, це була поема «Єретик». Після заслання Шевченко писав до Куліша: «Ян Гус повинен бути у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії» (VI, 197).
18 Мелочи из жизни Шевченка, с. 32.
19 Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка. — Правда, 1876, № 2, с 25. /136/
Це був святковий день, і Шевченко веселився разом з усіма людьми, але забути свое горе й горе своїх рідних не міг. Він ще раз на власні очі побачив, як бідують його брати й сестри, всі селяни-кріпаки. Знову переживав нездійснену мрію визволити рідних з кріпацького ярма.
Саме тут Тарас Григорович виношував свої революційні поезії, зокрема «Кавказ». У спогадах Варфоломія відбито й цю сторону життя поета: «Раз ми ходили з Тарасом по саду, він став декламувати «За горами гори хмарами повиті. ». Я слухав, причаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари» 20 .
Шевченко поділився з Варфоломієм своїми планами народної просвіти. З розповіді поета виходило, що вже в той час існував гурток молоді, який ставив перед собою широкі завдання: «Тарас став показувати мені якісь портрети і говорив, що все то його приятелі, що всі вони умовилися працювати задля народної просвіти. Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилася у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі. од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалось, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори» 21.
Застереження Варфоломія дуже засмутило Тараса Григоровича: «Тарас задумався; довго він ходив по саду, спустивши голову, і до самого вечора я не добився від нього іншого слова, крім: «ні» або «вже ж пак так». Прийшовши увечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок (котрий хтось переслав йому з Кавказа). Довго так сидів він мовчки, та вже жінка моя спитала:
— Чого се ви, Тарас Григорович, такий смутний? Може, що неприятно вам?
— Ні, сестро, — одповів він, — так. не одно в мене в голові» 22 .
Одного разу священик Григорій Кошиць, в якого колись наймитував Тарас Григорович, запросив його до себе в гості. Син Кошиця, також священик (його малим Шевченко возив у бурсу та в семінарію), щоб було веселіше, запросив ще одного священика, але з цим товариством поет не міг знайти спільної мови. Варфоломій у спогадах занотував розмову молодого Кошиця з однією селянкою: «. я умисне запросив свого товариша, щоб Шевченку було веселійше, щоб було з ким йому побалакати, а він сів собі з старим та тілько розпитує про голодранців, про Дмитра Смалька і таких інших (Смалько був товариш Тараса по школі. ). Та ще як на глум просив покликати Смалька; а як прийшов Смалько, то давай з ним цілуватися.
— Чудно отеє ви кажете, батюшко! — одповіла стара баба. — З нами Тарас ніколи не мовчить; мабуть, з вами не мав про що балакати.
Піп закусив губи і замовк» 23 .
20 Там же.
21 Там же, с 25 — 26.
22 Гам же, с 26.
23 Там же. /137/
Цілком очевидно, що Кошиць був проти одруження з Шевченком своєї дочки Феодосії, якій поет подобався.
Заїхав Тарас Григорович у гостину до своєї улюбленої сестри Катрі Красицької в с Зелена Діброва (тепер Городищенського р-ну на Черкащині). Звідси його провели в с Княжа, через яке проходив поштовий тракт. Побував він у Лисянці, Різаній, Русалівці. Поштовий тракт давав йому змогу відвідати місця, пов’язані з дитинством.
Не випадково на засланні в повісті «Прогулка. » так докладно описано містечко Лисянку, де поет вчився колись у дячка-маляра; згадано його як батьківщину «знаменитого» Зиновія Богдана Хмельницького і у зв’язку з подіями Коліївщини 1768 р. Тут же автор узагальнював: «. не только какая-нибудь Лысянка. каждое село, каждый шаг земли будет замечателен в Малороссии, особенно по правую сторону Днепра. В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли» (IV, 273).
Під час подорожей Шевченкові не раз доводилося чути виконувані кобзарями та лірниками народні думи й пісні. У згаданій вище повісті оповідач слухав у с. Будища народні думи про Олексія Поповича та Івася Коновченка. У зв’язку з цим поет дає високу оцінку творам українського фольклору, зокрема думам: «И все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да прослушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирныка. то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирныку. назвавши себя публично старым дурнем» (IV, 290).
З рідних місць Шевченко повертається на Лівобережжя. Точного маршруту ми не знаємо, але дещо в пригоді тут стають «Археологічні нотатки» 24. Дуже можливо, що після Переяслава була якась часова перерва, оскільки після докладних записів, зроблених у Переяславі, поставлено велику риску, а далі йдуть записи, пов’язані з Київською дорогою, згадано «Трибратні могили», а також Богданову могилу, що знаходилася по Золотоніській дорозі, описано укріплення між Березанню й Яготином, «план которого никак понять нельзя по различным направлениям валов.
Предание говорит, что какая-то княжна Переясловская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно от каких) и была ими побеждена, и укрепление разрушено, почему и названо Выбле. то есть выбылое, оставленное» (VI, 306).
24 З листа правителя канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора від 3 вересня 1846 р. видно, що 28 листопада 1845 р. Шевченко одержав у канцелярії генерал-губернатора 150 крб. сріблом «для некоторых разысканий в Полтавской губернии» разом із зошитом для витрат (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 77). З цього насамперед випливає, що 28 листопада 1845 р. поет був у Києві, по-перше, для того, Щоб одержати гроші, а по-друге, й це найголовніше, тоді ж він одержав офіційне доручення описувати пам’ятки старовини, не бувши ще співробітником Археографічної комісії. /138/
Згадав Шевченко й те місце над річкою Альтою, де вбито князя Бориса. Критично сказав про побудовану тут нещодавно церкву: «. отсутствие всякого понятия о изящном, и снаружи, и внутри» (VI, 306). Про все це йдеться також у написаних на засланні повістях «Капитанша» і «Близнецы».
Під окремим заголовком «Телепень» у нотатках розповідається про укріплення між Яготином і Пирятином, назване так «по имени разбойника, укрывавшегося здесь в половине прошедше[го] столетия» (VI, 307).
Побував Тарас Григорович у м. Лубни. У його записах згадано монастир, описаний у газеті «Полтавские ведомости» за 30 серпня 1845 р. і земляні укріплення, що звуться замком. Далі названо с. Солониця (у поета помилково: «Солонці»), де свого часу взято в полон гетьмана Наливайка.
Описано також містечко Лукім’я (у Шевченка «Лукомье»): «. между земляными укреплениями осталась незначительной величины каменная четырехугольная башня, обращенная в колокольню» (VI, 307).
Після тривалих подорожей Шевченко повернувся у с. Мар’янське Миргородського повіту в маєток О. Лук’яновича, якому обіцяв намалювати портрети його родини. У спогадах колишнього кухаря-кріпака А. Татарчука, записаних пізніше В. Беренштамом, сказано: «Лукьянович пригласил к себе Шевченко в качестве живописца для писания портретов всех членов своей семьи. Художник исполнил заказ. » 25.
Частину портретів узяла з собою на Херсонщину дочка господаря Софія Олександрівна, за чоловіком Крижанівська; зберігся лише один олійний портрет самого О. Лук’яновича (VII, № 126).
Про деякі обставини життя поета в Мар’янському відомо зі спогадів Татарчуків. Жив він в окремому приміщенні. Йому призначили лакея, але від його послуг Тарас Григорович відмовився. Вставав він на світанку й зразу брався за роботу. У вільний час залишався у своїй кімнаті, де читав книжки з бібліотеки господаря або писав.
Зрідка блукав по околицях, вглядався в окремі предмети, змальовував краєвиди.
Разом із Лук’яновичем Шевченко їздив у с Злодіївку (тепер с Псільське Великобагачанського р-ну) купатися у Пслі; інколи вони заїжджали до сусіднього поміщика. Два рази поет бував у Яготині й лишався там на кілька днів. У с. Устивиця, яке він відвідав у розшуках історичних пам’яток, не раз розмовляв із місцевим священиком 26 .
25 Беренштам В. Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы (из встреч и воспоминаний). — Киевская старина, 1900, № 2, с. 252.
26 Там же, с. 253.
Зі спогадів Арсена й Горпини Татарчуків, записаних В. Беренштамом, видно, що Шевченко тримався осторонь поміщицького кола й, навпаки, зближувався з селянами: «С знакомыми Лукьянови- /139/ ча он не сближался. Но всего охотнее сближался Шевченко с дворовыми и крестьянами в Марьинском; почти всех он знал по имени, очень сошелся со многими из них. Часто по вечерам посещал он «вулыцю».
Появление его в этих случаях всегда всеми собравшимися ожидалось с нетерпением, приход его все приветствовали. В эти вечера время проходило незаметно: Шевченко и сам очень оживлялся; он многое рассказывал о прошлом Украины, о подвигах козаков, о борьбе их с турками и панами. Говорил он о своем крестьянском происхождении, освобождении, но о том, как и когда вернется воля закрепощенному люду, не упоминал. Ухаживанием за дивчатами и молодицами он никогда не занимался; напротив, с ними обращался так же, как и с парубками и чоловиками.
Иногда он приглашал за свой счет музыку; тогда бывало очень весело; сам Шевченко очень любил, чтобы собравшиеся пели и танцевали. Из песен ему особенно нравилась та, где поется:
Ой хто лиха не знає,
Той нехай мене спитає.
Он почти всегда предлагал пропеть и повторить ему песню» 27 .
Коли портрети були закінчені, у Лук’яновича не було грошей, щоб розрахуватися за них. Шевченка просили затриматись у Мар’янському, але він виїхав у Миргород, де спинився у П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка. Є версія, що батько П. Шершавицького — М. Шершавицький — був причетний до декабристського повстання. В усякому разі Павло Миколайович був близькою людиною Шевченку; гостюючи в нього, поет відновив літературну діяльність.
В альбомі «Три літа» 4 жовтня записані дві нові ліричні поезії: «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій». У них виявлені інтимні почуття митця, зроблені широкі й рішучі висновки:
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі. (І, 258)
У Миргороді Шевченко далі вів свої археологічні записи (VI, 308). Звідси він поїхав у с Веселий Поділ у маєток А. Родзянка. Гостював тут недовго, власне, втік.
У листі від 23 жовтня 1845 р. до А. Родзянка читаємо: «В той комнате, из которой я бежал, на полке забыл я тетрадь. Ту самую, что давал Мечеславу Вячеславовичу, то и прошу вручителю сего вручить оную» (VI, 38). За пізнішим свідченням сина Родзянка Гаврила, втеча пояснювалась розправою дворецького з кріпаком 28 .
27 Там же, с 252 — 253.
28 Використовуємо переклад листа на українську мову, опублікований у журналі «Наше минуле», 1918, № 1, с 151 — 154.
В альбомі «Три літа» після двох згаданих вище поезій йде поема «Єретик», присвячена національному герою чеського народу Яну Гусу. Основний текст її датований 10 жовтня, с. Мар’янське. Очевидно, це була дата остаточного завершення поеми.
Виношував /140/ її автор протягом більш тривалого часу. Задум виник, певно, десь у період перебування в Москві у Бодянського після ознайомлення із згаданою кандидатською дисертацією С. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (1845). Відомо, що поет розпитував про ці історичні події П. Лукашевича, О. Бодянського, В. Єдлічку — чеського музиканта, який спочатку був учителем у поміщицьких маєтках, а згодом викладачем музики в Полтавському дівочому інституті 29. О. Афанасьєв-Чужбинський пригадував, що в Києві Шевченко не минав жодного чеха, щоб не розпитати про Яна Гуса 30. Проте сюжет, образи, концепція поеми були цілком оригінальними.
Ні російська, ні чеська історіографія тих часів не могли належно оцінити прогресивну діяльність Яна Гуса. Тільки Ф. Енгельс пізніше назвав гуситські війни національно-чеською селянською війною релігійного характеру проти німецького дворянства й верховної влади німецького імператора 31 .
29 У листі до А. Родзянка від 23 жовтня 1845 р. Шевченко помилково називав його «Мечиславом». Дослідники творчості поета тривалий час гадали, що мова йде про старшого брата Венцеслава — Алоїза.
30 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 13.
31 Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині. — Маркс К. Енгельс Ф. Твори, т. 6, с 175-176.
Особа чеського реформатора й проповідника Яна Гуса зацікавила Шевченка об’єктивно революційною діяльністю. Поет створив чудовий образ полум’яного патріота, сміливого борця проти Ватікану, проти навали німецьких феодалів, образ гуманіста й патріота, який із своєю проповіддю звертається безпосередньо до народу:
Прозріте, люди, день настав!
Розправте руки, змийте луду.
Прокиньтесь, чехи, будьте люди,
А не посмішище ченцям! (І, 264)
Сповнена революційного пафосу, історична поема звучала дуже актуально. Пристрасні слова Яна Гуса про римського папу грізно й суворо звинувачували всіх гнобителів. Початкові рядки поеми
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
Чернець годований сидить (І, 262)
сприймались як інвектива на адресу царату, співались як революційна пісня.
Трохи пізніше, 22 листопада, в Переяславі Шевченко написав посвяту до поеми — «Шафарикові». Поет знав про діяльність чеських і словацьких будителів. У посланні «І мертвим, і живим. » згадано Я. Коллара й В. Ганку.
Чому ж з усього кола будителів він виділив саме П. Й. Шафарика? Відомо, що О. Бодянський був учнем і близьким другом Шафарика. Від нього Тарас Григорович здобув докладні відомості про видатного чеського та словацького вченогославіста.
Шевченко прочитав праці Шафарика «Слов’янські старо-/141/ житності» й «Слов’янський народопис» у перекладі Бодянського. Але в посланні «Шафарикові» створив свій оригінальний образ будителя і виклав тут революційно-демократичну концепцію слов’янського єднання:
Щоб усі слав’яне стали
Добрими братами,
І синами сонця правди. (І, 262)
В. Білозерський засвідчив, що автограф послання разом із початком поеми «Єретик» передано Шафарикові. На автографі, подарованому Білозерським львівському «Народному Дому» 1863 р. написано: «Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами» 32 .
32 Фотолітографічна відбитка власноручного письма Т. Шевченка з поеми «Іван Гус» (посвята Шафарикові). Фотолітографовал Мелетій Дуткевич в Відні, друк. А. Могна.
Власність книгарні Н. Тов. ім. Т. Шевченка у Львові (ІЛ, ф. 1, № 42).
Як зазначалося, під час першого приїзду на Україну Шевченко виконав кілька ескізів і дві сепії «Сліпий» («Невольник») (див. VII, № 77, 78, 199, 293, 295, 301). Очевидно, він довго виношував задум поеми «Сліпий» (завершено її 16 жовтня у Мар’янському).
Згадки в ній про Гонту, Залізняка, Головатого доводять, що дія відбувається в другій половині XVIII ст. Твір присвячено, власне, проблемі родинних взаємин, але в ньому дається й оцінка історичних подій, а це свідчить про дальшу еволюцію поглядів поета на історичне минуле України. З гнівом розповідає герой поеми Степан про зруйнування Катериною II Запорізької Січі, про закріпачення селян. Поруч із Катериною виступають гетьман Кирило Розумовський і козацька старшина:
. Кирило з старшинами
Пудром осипались
І в цариці, мов собаки,
Патинки лизали. (І, 287)
Шевченко створив сильні художні образи простих благородних людей-патріотів — козака-удівця, Ярини й Степана, показав величезну силу людського почуття. Після заслання написано нову, ще сильнішу й переконливішу редакцію поеми під назвою «Невольник».
Ми вже згадували про відвідини поетом с. Суботова, де був маєток Б. Хмельницького й де його поховано. Тут він намалював сепію «Кам’яні хрести в Суботові», акварелі «Богданові руїни», «Богданова могила» (VII, № 215, 221, 222). Є відомості, що існував ще один малюнок — «Будинок Хмельницького в Суботові» (VII, № 411). Відвідання історичної місцевості залишило незабутні враження, викликало роздуми, які й відбилися у написаному 21 жовтня 1845 р. вірші «Стоїть в селі Суботові», що є епілогом «Великого льоху». У ньому йдеться про церкву, збудовану великим гетьманом, згадано добрі наміри Хмельницького, коли він здійснював возз’єд-/142/ нання України з Росією, і ті наслідки, до яких призвела гнобительська політика царату:
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало. (І, 306)
Одержавши від А. Родзянка альбом «Три літа», Шевченко переписав до нього свої нові твори. У Миргороді завершено містерію «Великий льох», над якою він працював протягом довшого часу. Містерія — релігійна драма часів середньовіччя, поширена свого часу й на Україні; виконувалася вона у вертепному театрі із вставними інтермедіями та інтерлюдіями.
Поет міг бачити вистави вертепного театру в с Сокиринці у маєтку Галагана і в с Турівка у маєтку Маркевича. До жанру інтермедії як різновиду алегорично-символічної поеми вдавалися й декабристи: над містерією «Ижорский» працював В. Кюхельбекер. Перші дві її частини видав О. Пушкін.
Визначення жанру «містерія» у Шевченка умовне: цим підкреслювався драматичний характер подій, діалогічна форма деяких епізодів. Епіграф до містерії поет взяв із 43-го псалма. Трохи згодом він повністю переспівав і цей псалом. Рядки епіграфа у Шевченковому переспіві звучать так:
Покинув нас на сміх людям,
В наругу сусідам,
Покинув нас, яко в притчу
Нерозумним людям.
І кивають, сміючися,
На нас головами. (І, 340 — 341)
Переспівуючи псалми, автор вкладав у них революційний зміст. Така ідея закладена й у цитованому переспіві: щоб не бути посміховиськом, український народ повинен боротися за своє визволення.
Містерія «Великий льох» складається з трьох частин. У першій діють три «душі». Перша «душа» — Пріся — перейшла колись дорогу уповні Б. Хмельницькому, коли він їхав до Переяслава присягати цареві. Високо оцінюючи «великомудрого гетьмана», Шевченко в силу своїх революційних поглядів не міг не ставитись із болем до його угоди з царатом, бо бачив тільки певні негативні наслідки цього акту: «На Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильствену політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури» 33 .
33 Тези про 300-ліття возз’єднання України з Росією. — К. 1954, с 48 — 49.
Друга «душа» підлітком напоїла царського коня, коли Петро І їхав до Москви після перемоги над Карлом XII і «анафемою» Мазепою. Тут виявилося дещо однобічне ставлення поета до Петра I, /143/ до його, по суті, варварських методів царювання, які тяжко відчував і український народ.
Третя «душа» карається за те, що малям засміялася, побачивши галеру Катерини II. Шевченко мав усі підстави для негативної оцінки цариці, яка, за виразом Маркса, «одним розчерком пера. обернула на кріпаків чотири чи п’ять мільйонів порівняно вільних селян. » 34 .
У другій частині містерії — «Три ворони» — ці образи уособлюють владущі верстви України, Польщі й Росії, вони вихваляються тим лихом, яке завдають своїм народам.
У третій частині поеми лірники сподіваються виступити в Суботові з піснями про Б. Хмельницького, але царські посіпаки, які розкопують руїни, не знайшовшії там скарбів, зганяють на них свою злість.
У Шевченка не було песимістичних поглядів на майбутнє українського народу. Поет вірив у його визволення. У згаданому вірші «Стоїть в селі Суботові» він висловив упевненість, що народ повстане:
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить. (І, 307)
Буржуазні націоналісти й досі чіпляються за містерію «Великий льох», зокрема частину «Три душі», для антинародної і антиросійської пропаганди. Але ж добре відомо, що Шевченко ніколи не ототожнював царат і російський народ, любив російську мову й літературу, багато творів писав російською мовою. У цей період поет розібрався в соціальній природі галаганів, скоропадських, лукашевичів, тарновських — саме тих українських кріпосників, яких усіляко підносять українські націоналісти.
Наприкінці жовтня Шевченко виїхав з Миргорода до В. Закревського у с Березова Рудка. Але по дорозі зустрівся в Лубнах з О. Чужбинським і поїхав до нього в с Ісківці. О. Чужбинський пригадував: «В два дня Т[арас] Г[ригорьевич] прочел мне несколько своих сочинений. Дивные вещи были у Шевченко.
Из больших в особенности замечательны: «Иоанн Гус», поэма и мистерия без заглавия («Великий льох». — Ред .). В первой он возвысился, по моему мнению, до самого апогея, во второй, уступавшей «Гусу» по содержанию, он рассыпал множество цветов чистой украинской поэзии» 35 .
34 Маркс К. Про звільнення селян в Росії. — Маркс К. Енгельс Ф. Твори, т. 12, с. 651.
35 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 13.
З Ісківців Тарас Григорович вирушив до Закревських, а в останніх числах жовтня, хворий, прибув у Переяслав до А. Козачковського і прожив у нього близько двох місяців. У цей час поет напружено працював. Уранці він звичайно писав у вітальні.
Про вечірні години А. Козачковський пригадував: «Вечер проходил в разговоре, продолжавшемся обыкновенно часов до двух. Соображая его очень недавний выход из состояния простого работника, я удивлялся /144/ его развитию и многосторонности его знаний, дававших каждый вечер пищу для разговора» 36 .
13 листопада 1845 р. в Переяславі завершено поему «Наймичка». Шевченко знову повернувся до теми «Катерини», проте розв’язував її по-іншому. Ганна також мати-покритка, але вона виявила силу волі й зберегла життя для сина. З величезною глибиною поет відтворив складні драматичні переживання матері.
Син, вихований нею, вже дорослий. Ганну просять бути весільною матір’ю, але вона відмовляється, бо розуміє соціальну нерівність між нею, наймичкою, і людьми, серед яких він живе. Все життя вона змушена приховувати своє материнство, і лише перед смертю, і то наодинці, признається в цьому синові.
Таким чином, і в цій поемі виявлено протест проти несправедливих, нелюдських взаємин у суспільстві, різко поділеному на багатих і бідних.
Літературна доля «Наймички» була трохи легша. Надруковано її через дванадцять років у збірнику П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1857). Щоправда, оскільки поет ще не мав права друкуватися, вона з’явилася без прізвища автора.
Високу оцінку поемі дали М. Добролюбов, Л. Толстой, I. Франко, М. Горький та ін.
18 листопада закінчено поезію «Кавказ». У «Шевченківському словнику» жанр твору визначається як «поема» 37. Але «Кавказ» не є типовою поемою: насамперед у ньому немає сюжету, дійових осіб. По суті, це своєрідна лірична поезія. Написано її під свіжим враженням від звістки про загибель у Даргінському поході поетового друга, одного з переписувачів і ілюстраторів збірки «Wirszy T. Szewczenka».
Звідси й присвята: «Искреннему моему Якову де Бальмену».
Шевченко дуже цікавився Кавказом, де перед тим побував О. Чужбинський. У спогадах останнього занотовано розмову між ними про поему «Тризна»: «Нехай йому цур! Ось сядь лиш та розкажи мені про Кавказ і про черкесів.
Долго мы беседовали о горцах; его все занимало, он расспрашивал о малейших подробностях тамошнего быта» 38 .
36 Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.
38 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 14.
Можливо, Шевченко й листувався з де Бальменом. (Варфоломій Шевченко занотував, що поет ходив з ціпком, який хтось йому переслав з Кавказу.) Тугу й скорботу за другом відбито в епіграфі, взятому з біблійної книги пророка Ієремії:
Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день и нощь
о побиенных. (I, 323)
Хоча Яків де Бальмен і загинув від рук кавказців, гнів поета спрямовано не проти них, а проти колонізаторів. З величезною силою затаврував Шевченко не лише війну з горцями, а й усі несправедливі, загарбницькі війни: /145/
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! (І, 324)
Невмирущу, нескориму силу народу поет втілив у безсмертному образі Прометея. Він показав спільність долі всіх пригноблених народів царської Росії, зокрема й російського:
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! (І, 326)
Спочатку образ «благоденствия» з’являється в польському журналі «Przegląd Reczy Polskich», потім його використовують М. Чернишевський, І. Аксаков, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, П. Лавров, М. Номис.
Борітеся — поборете! (І, 324)
Рукопис «Кавказу» поет передав 1846 р. через свого знайомого, члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича, який їхав у Париж, шанованому ним Адаму Міцкевичу 39 .
39 Мацеевич Л. Николай Иванович Савич. — Киевская старина, 1904, № 2, с 235.
Разом з іншими нелегальними творами «Кавказ» надруковано в книжечці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», що з’явилась у Лейпцігу 1859 р. та в окремому українському відбитку (Поезії, Липськ, 1859). Великий російський художник І. Рєпін 1908 р. створив акварельний малюнок з епіграфом: «Т. Шевченко. «Споконвіку Прометея там орел карає» («Кавказ»)» і написом: «Пам’яті великого народного поета України».
18 листопада 1845 р. Загальні збори Академії мистецтв затвердили Шевченкові звання некласного художника. Атестат на це звання одержав 10 грудня друг поета І. Гудовський. Обидва вони училися в Академії й деякий час жили на одній квартирі.
Гудовський допомагав поширювати «Живописную Украину».
Наприкінці листопада Шевченко приїхав до Києва, показав в Археографічній комісії свої записи, малюнки історичних пам’яток і був зарахований до складу співробітників комісії. 28 листопада він одержав подорожну й гроші для роз’їздів з метою опису пам’яток старовини, а 10 грудня затверджений співробітником. Очевидно, в Києві поет зустрівся з членами Археографічної комісії, зокрема із її засновником професором історії М. Іванишевим, який нещодавно повернувся з подорожі по слов’янських країнах; з ним йому пізніше довелося зійтися ближче.
Познайомився Шевченко з про- /146/ фесором О. Селіним (останній також був у відрядженні в слов’янських країнах). Безперечно, зустрічався і з студентською молоддю, яка вже знала його твори й шанувала як великого народного поета.
Повернувшись до Переяслава, Шевченко робить нові археологічні записи: «Переяслов и окрестности его были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе» (VI, 306). Далі йдуть нотатки про історичні пам’ятки по дорозі до Переяслава, згадані нами у зв’язку з подорожами поета. Бував він у навколишніх селах, зокрема в с Єрківці, змальовував краєвиди, записував народні пісні 40 .
У спогадах А. Козачковського згадується про працю Шевченка над автопортретом: «В это время он предложил снять с меня портрет; вместо этого я просил написать мне его портрет. Он принялся за работу и окончил ее; оставалась незначительная отделка, из-за которой, уезжая в Яготин. он взял портрет, обещав мне в скором времени выслать его; это был портрет, далеко не похожий на все существующие теперь: это был портрет не Т. Г. Шевченко, но портрет народного поэта, бойко схваченный в минуту его поэтического вдохновения; к сожалению, я не получил его, и он потерян безвозвратно; в Яготине он затеряться не мог; княжна Репнина, глубоко уважавшая талант поэта, наверное, сберегла бы его и поделилась со светом» 41 .
40 Які саме пісні — визначити важко. В альбомі є записи, що публікуються в академічному виданні з позначкою: «Між 1843 — 1846» (VI, 322 — 325).
41 Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.
Десь на початку грудня почався ремонт будинку А. Козачковського, й Шевченко переїхав у с. В’юнище до С. Самойлова, де прожив близько місяця. В одному з листів із другого заслання до Козачковського поет просив передати привіт «моим знакомым и особенно доброму гостеприимному Степану Никифоровичу Самойлову» (VI, 77). Тут 14 грудня він закінчив послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє».
Це були широкі філософсько-політичні роздуми над минулим і сучасним рідного краю. Епіграф до послання взято із Біблії: «Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» (I, 329). У самому посланні є заклик, який допомагає зрозуміти епіграф: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!» Отож і в епіграфі мова йшла про ставлення не загалом до брата, а до найменшого брата, тобто до народу, до селянства.
На Україні у Шевченка не було постійного місця проживання — він увесь час роз’їжджав і мав змогу глибоко вивчити взаємини поміщиків і кріпаків. Поет, недавній кріпак, у якого брати й сестри лишалися кріпаками, боляче відчував пригноблене становище народу:
Немає коментарів:
Дописати коментар